Частина 1
Генеза супротиву
Нуся прагнула жити. Рука, що стискала холодний твердий метал, зрадливо дрижала, серце шалено калатало, кров гупала у скронях, до горла підступала млосна нудота, тіло колотило, мов у гарячці. Цей незвичний запах мокрої глиці, цей холодний дотик важкого металу, це мерехтіння сонячних променів у верхівках сосен, ця зависла панічна тиша і бажання голосно закричати, — все нестерпно давило й не давало вдихнути на повні груди. Жах невідворотного накривав її хвилею, і здавалося, що сил для наступного кроку не залишилося.
Дівчина закричала з останніх сил, і той крик увібрав у себе шалений потяг до життя, нестримне прагнення до волі, останні рештки втраченої надії та бліду тінь чогось нездійсненно невловимого. Нуся закричала… І прокинулася. Сиділа вдома, на своєму ліжку, десь поряд у кімнаті відчувався спокійний подих сплячої сестри, а вітер шалено гойдав фіранку. Насувалася гроза, блискавиці різкими спалахами перетворювали ніч на день, а вслід за ними котилося відлуння грому.
Швиденько зачинила вікно й повернулась у ліжко. Закуталася в ковдру, поступово виринаючи з нічного жахіття, що намарилося так невчасно. Чула, як прокинулася мама, запалила стрітенську свічку, почала мовити «Отче наш». Страх потроху відступав, залишаючи відчуття втоми, як після виснажливої хвороби. За якийсь час гроза покотилася далі, надворі почало сіріти.
Нічне марево втрачало силу перед новим світанком. Прокидалася вмита дощем природа, звичними з дитинства звуками наповнювалася рідна хата, а десь далеко чекав великий незвіданий світ. Шістнадцятирічна Нуся врешті відпустила тривогу, навіяну незрозумілим, сливе ще не вбраним у думки, передчуттям, і солодко задрімала, поринувши в юнацькі мрії про нове життя. Невідомий страх разом із грозою відходив кудись у далечінь, якомога далі від юних прагнень. Лише десь у темному закутку пам’яті залишилися незвичний запах глиці та відчуття дивного дотику холодного металу до теплої долоні.
Починався день, якого так чекала, малюючи в уяві кожну найменшу дрібницю. Радість поволі заповнювала серце дівчини.
***
Село Різдвяни розкинулося посеред теребовлянських лісів. Ошатні хатки, вкриті переважно соломою, тяглися вздовж ріки Серет. А над ними нависали червоні пагорби, розбиті кар’єрами каменоломні та увінчані зеленими лісами. Стежками через ті ліси пролягав найкоротший шлях до містечка Теребовля, а таємними ходами Теребовлянського замку в давнину пробиралися просто до річки.
На світанку село заворожувало. Сонце, спершу таке поважне й далеке, повільно сходило з-за гори, а потім враз зігрівало долину теплими променями. Річка починала переливатися дивними барвами, змішуючи колір сонця з відбитком рудих берегів.
Іванова хата, крита новою бляхою, радісно виблискувала, стрічаючи світанок першою. Нуся стояла на батьківському подвір’ї і всміхалася, примруживши очі до сонця: зодягнена в сірий дорожній креповий костюм із маленькими білими манжетами та кругленьким комірцем, мештики на обцасах, із вкладеним на бік волоссям, що каштановими хвилями вибивалося з-під капелюшка з невеликими крисами. Елегантна досконалість вбрання підкреслювала виточену фігурку, але геть не пасувала до щирої білозубої посмішки. А руденькі веснянки на акуратному носикові та попід очима, які вона потайки намагалася припудрити, ще впертіше проступали на обличчі. У мигдалевих очах стрибали бісики, а юне серце сповнювала жага пригод. Нуся вирушала підкорювати увесь світ, і першим у її списку значився Львів.
Варвара складала кошик дітям до міста: дбайливо обгорнула газетою кожне яйце, закутала в білу тканину спечений учора хліб, наклала у слоїк масла і ще в один — сливової мармуляди, пахощі якої досі не вивітрилися з хати. Великий кошик із городиною зладила з вечора, він стояв у кутку сіней.