Маска

Маска

Спочатку була темрява й холодне полум’я, і гул тягучий, і в довгих шнурах іскор начорно осмалені багатосуглобові гаки, що подавали мене далі, й повзучі металеві змії, які дотикалися до мене сплющеними хоботково головами, й кожен такий дотик пробуджував тремтіння — блискавичне, гостре, на межі з блаженством.

З-за круглих скелець вдивлявся в мене погляд безмірно глибокий, нерухомий, і віддалявся, але то хіба я пересувалося далі й входило в коло наступного погляду, і той пробуджував заціпеніння, повагу й ляк. Та мандрівка моя навзнакова тривала час невідомий, а в міру поступу її я більшало й розпізнавало себе, усвідомлюючи свої межі й не в змозі з’ясувати, коли вже зумію я повністю охопити власну форму, розпізнати кожне місце, де я поставало. А там починався світ, гулкий, пломенистий, темний, а потім рух припинився, і тонкі стрижні-суглобоноги, що подавали мене одне одному, піднімали легко вгору, віддавали кліщовим жменям, підсовували пласким вустам у віночках іскор, зникли, й лежало я ще безвладне, хоча й здатне вже до власного руху, але в повній свідомості, що не на часі ще, й у тому змертвілому нахилі — бо спочивало я тоді на похилій площині — останній струм, причастя бездиханне, вібруючий поцілунок напружив мене, й це був знак, щоб зірватися і вповзти в круглий непроглядний отвір, і вже без будь-якого поспіху доткнулося я до холодних, гладких, увігнутих плит, аби спочити на них із кам’яним полегшенням. Але може був то сон.

Про пробудження я нічого не знаю. Шелести незрозумілі пам’ятаю і напівморок холодний, і себе в ньому, світ відкрився мені світлом широким, переливами, розбитими на кольори, й тим ще скільки подивування було в моєму русі, коли переступало я поріг. Яскраве сяйво стікало згори на барвисту завірюху вертикальних тулубів, я бачило їхні кулі, які повертали до мене лисніючі водою ґудзики, загальний гомін завмер, й у тиші, що запанувала, зробило я ще один маленький крок.

Тоді із нечутним, відчутим тільки звуком тоненької струни, що порвалася у мені, я відчула наплив плоті настільки різкий, що аж голова пішла обертом, і склепила я повіки. А коли стояла отак, із заплющеними очима, докотилися до мене зусібіч слова, бо разом із плоттю увійшла в мене мова. Я розплющила очі й посміхнулася, і рушила вперед, і сукні мої йшли за мною, і йшла я поважно, оточена криноліном, не знаючи куди, але простувала далі, бо то був палацовий бал, і згадка про власну помилку з минулої миті, коли повважала я голови за кулі, а очі — за мокрі ґудзики, розважала мене як мала дівоча дурість, тому я посміхнулася, але посмішка та призначалася лише мені самій. Слух мій вигострений сягав далеко, тож вирізняла я ним гомін вишуканого визнання і дихання, за­таєне — панів, і заздрісне — панн, а звідки це таке дівча, віконте? А я йшла крізь гігантську залу, під кришталями люстр, і пелюстки троянд скрапували на мене із сітки, підвішної до стелі, а я вдивлялася у невдоволення, що розповзалося по мальованих обличчях жінок, й у пожадливі очі смаглявих перів.

За вікнами від крокв до паркету зяяла ніч, в парку палахтіли великі бочки, а в міжвіконній ніші, біля ніг мармурової статуї, стояв чоловік, нижчий від інших, оточений вінцем придворних, одягнених у смугасту чернь і жовч, і ті, здавалося, поривались до нього, але не переступали порожнього круга, а він єдиний навіть не глянув у мій бік, коли я наблизилася. Минаючи його, я зупинилася, і хоча він зовсім не дивився у мій бік, я взялася самими кінчиками пальців за кринолін, опускаючи очі, начебто хотіла скласти йому глибокий уклін, але тільки-от подивилася на власні руки, стрункі й білі, й не знаю чому, але білість ота для мене, коли засяяла вона на блакиті криноліну, мала в собі щось жахливе. Він же, той оточений дворянами невисокий пан чи пер, за яким стояв блідий рицар у легкому обладунку з непокритою білявою головою і з невеличким, мовби іграшковим мізерикордом у руці, не зволив поглянути на мене, промовляючи щось низьким, наче стлумленим нудьгою голосом перед собою, себто до нікого.