Безхатьки та Приблуди

Е стакадний міст Міжнародної залізниці 1 згорів ущент 2. І потяг, який прямував із Сан-Антоніо 3 на південь, на найближчі сорок вісім годин був відрізаний від місця призначення. Той потяг мав привезти Тоні Вівер її великодній капелюшок 4.

Еспірісьйон, мексиканець, якого відрядили із ранчо Еспіноса 5 і який мав проїхати бричкою сорок миль, аби забрати та привезти той капелюшок, повернувся, стинаючи плечима та розводячи порожніми, якщо не рахувати цигарки, руками. На невеличкій залізничній станції, що звалася Нопал 6, йому повідомили про те, що потяг затримається, тож, не отримавши розпорядження чекати, він просто розвернув своїх коників і повернувся на ранчо.

Отже, неабияк помиляється той, хто припускає, ніби Остара, ця богиня весни 7, переймається парадами, що відбуваються на П’ятій авеню після відвідин церкви, більше, ніж її вірними прихильниками, які збираються у молитовному домі містечка Кактус, штат Техас. Дружини та доньки власників ранчо в окрузі Фріо 8 вбираються квітом новеньких капелюшків і су­конь так само віддано та рясно, як і деінде, і на один-єдиний день Південний Захід перетворюється на суміш із хащів велетенських кактусів, Парижа та раю. Нині була Страсна п’ятниця, а великодній капелюшок Тоні Вівер червонів, невидний нікому, десь у вагоні безсилого експреса, що стояв, овіяний пустельним повітрям, ген за згорілим естакадним мостом. А ополудні в суботу дівчата Роджерс із ранчо Шнурівка, Елла Рівз із ранчо Якір та місіс Беннет з Ідою з Ґрін-Веллі мали зібратися на ранчо Еспіноса та взяти із собою Тоню. А тоді це прекрасне зібрання разом зі своїми дбайливо загорненими та зав’язаними у клунки для захисту від дорожньої куряви капелюшками та сукнями весело та неквапно подолає десять миль до Кактуса, де наступного ранку вони ошатно вберуться, підкорятимуть чоловіків, віддаватимуть шану богині весни та викликатимуть заздрісне хвилювання серед польових лілей.

Тоня сиділа на східцях ґанку ранчо Еспіноса, похму­­ро цвьохкаючи коротким плетеним нагаєм жмутик кучерявої мескітової трави 9. Вона демонструвала на­­бур­­мосені та зухвалі губи й щосили намагалася випромінювати ауру недолі та трагедії.

— Ненавиджу залізниці, — категорично проголосила вона. — І чоловіків. Чоловіки ж бо вдають, буцімто вони отими залізницями керують. А чи ж можете ви дати бодай однісіньке виправдання тому, що естакадні мости займаються та йдуть за вітром? Капелюшок Іди Беннет буде оздоблений фіалками. А я й кроку не ступлю у керунку Кактуса без новенького капелюшка. Була б я чоловіком, я би вже його з-під землі дістала.

Двійко чоловіків неспокійно слухали це паплюження їхнього роду. Один із них був Велз Пірсон, наглядач скотарського ранчо Мучо Калор 10. Інший — Томпсон Барроуз, успішний вівчар з Долини Кінтана. Обидва вони вважали Тоню Вівер прегарною дівчиною, надто коли вона сварила залізниці та погрожувала чоловікам. Обидва віддали би власний епідерміс, аби з нього створили для Тоні великодній капелюшок, і зробили би це набагато охочіше, ніж страус розстається зі своїм пір’ям, а біла чапля — зі своїм життям 11. І жоден із них не був винахідливий достатньо для того, аби вигадати спосіб, який дозволив би надолужити прикру нестачу до прийдешньої Великодньої неділі. Засмагле до темно-брунатного кольору обличчя Пір­­сона та його світле, вигоріле на сонці волосся надавали йому вигляду школяра, якого охопила така притаманна молодості глибока та невідступна журба. Тоніна скрута геть йо­го засмутила. Томпсон Барроуз був досвідченіший та ліпше пристосовувався до обставин. Свого часу він приїхав сюди звідкілясь зі Сходу; носив краватки та черевики, і у жіночій присутності йому відбирало мову.

— Великий сухий ставок, що коло Піщаного Струм­­ка, — сказав Пірсон навмання, не надто сподіваючись на успіх, — після минулого дощу заповнився водою.