Біда на вулиці Тихій : роман

День перший

Ліда зникла.

Саме такі слова сказала Лідина мама хвилин десять тому, коли постукала у двері нашого будинку. Вона стояла на порозі, переступала з ноги на ногу, зазирала в дім, а в її очах сяяла надія, що десь у коридорі за вішаком із одягом чи у ванній кімнаті за шторкою ховається її донька. Просто ховається, мов затіяла гру, або ж вирішила вкотре посердити свою маму. Але тітці Оксані не вдавалося вхопитися поглядом за щось, що б підтверджувало її здогад чи то сподівання, тому іскри надії в очах швидко згаснули.

Зараз тітка Оксана сидить на табуретці за кухонним столом, обхопила себе руками, ніби боїться впасти. Її тонкі пальці міцно уп’ялися в шкіру, але мені здається, вона не відчуває поколювання, яке завдає собі сама ж. Вона то безупинно говорить, то раптово замовкає, а наступної хвилини кімнатою несеться гучне зітхання, яке зливається з гудінням холодильника.

— Її немає, а я відчуваю, щось сталося, — голос Лідиної мами приглушений, ніби лине з підземелля.

Я соваюся на табуретці, зиркаю то на тітку Оксану, то на маму, але жодна з них не затримує погляду на мені. Пригладжую волосся, яке встигла стягнути у хвіст, складаю руки на колінах і видовбую зі своєї голови слова, які могла б сказати. Але ця затія не з легких.

Тітка Оксана час від часу зиркає на мене таким поглядом, ніби намагається прочитати думки, а я розгублено силуюсь збагнути, що ж сталося. На тітці Оксані махровий халат, поверх якого накинула синю болоневу безрукавку, і їй мало б бути тепло, але її тіло час від часу смикається, наче хтось навмисно вмикає струм й змушує її сіпатися. Вона без шкарпеток, теж не розчесана, як і я. В її очах море смутку й страху. Вона хвилюється, і це зрозуміло, але зміст слів «Ліда зникла» видається мені надто гострим, перебільшений і надуманим.

— Не могла Ліда зникнути, — горланить мій внутрішній голос.

Чи могла? Шкребеться в серці запитання.

Я нерухомо сиджу на табуретці, обперлася спиною на холодильник, який гуде і тьохкає, прокручую слова тітки Оксани щосекунди і досі не спромоглася мовити бодай слово.

— Знайдеться, — якось відсторонено і надміру впевнено каже моя мама.

Знаю, мама надала голосу твердості, якої не відчуває насправді, аби тільки підтримати Лідину маму.

Вони — наші мами — подруги. Достеменно так само, як і ми з Лідою.

Мій тато втретє зазирає на кухню, щось нерозбірливо бурмоче, але шалена напруга в кухні витісняє його з приміщення, і тато зникає.

— Я прокинулася вранці, а її немає, — втретє повторює тітка Оксана, наче вперто вірить, що промовлені слова зможуть прояснити ситуацію.

У моїй голові суцільна каша.

Я невиспана, втомлена і трохи налякана.

У скронях стукотить єдина думка, підсилена здоровим глуздом і логічним мисленням — Ліда не зникла, вона просто ще не повернулася додому. А це різні речі. Надто різні, щоб звучати воєдино.

— Її немає, і я не знаю, що думати, — торочить те саме тітка Оксана.

— Ти дзвонила їй? — голос моєї мами тихий, наче вона боїться поранити словом.

— Авжеж. Сотні разів.

— І що?

— Не відповідає.

Кидаю погляд на годинник, що миготить на мікрохвильовці, — восьма ранку. Лягла я після другої ночі, тому немає нічого дивного, що мої повіки обважніли й очі злипаються.

— Ти ж учора з нею була, Міро? — чую голос Лідиної мами.

Не певна, але мені вчувається легке чи то звинувачення, чи то докір. Трясу головою, щоб відігнати думки й киваю:

— Атож. Ми були разом.

— Ви разом поверталися?

У цьому запитанні багато надії, за яку намагається ухопитися тітка Оксана, але я мушу сказати правду:

— Ні. Я прийшла раніше. Вони ще залишалися.

— Вони? — лине голос моєї мами.

— Так. Ліда, Марко і Ігнат.

— Як завжди, — з полегшенням зітхає моя мама.

— Аякже, — ствердно й затято киваю, бо це правда, переважно ми гуляємо вчотирьох.

— А ти з ким прийшла? — мама знову напружується, й я уявляю, який вихор думок роїться в її голові: ніч, я, незнайомці, небезпека.

— З іншими колишніми однокласниками, — поспіхом відповідаю, аби тільки мама не накрутила себе, — там багато нас було, але додому мене провів Женя.