Шпиталь: роман

Дощ періщив так, наче сам Господь Бог намірився влаштувати другий потоп навколо монастиря. У непроглядній темряві біля високих стін захропіли коні. Вершник у білому плащі з хрестом загупав у ворота залізною рукавицею.

— Хто там серед ночі?

— Відчиняй ворота і буди абата! — загорлав лицар.

— Хто його питає?

— Гійом де Шалон. Рухайтеся, дармоїди!

Зарипіли ворота, і віз, укритий попоною, заїхав у двір. Троє вершників, які його супроводжували, припинали коней. Затуляючись накидкою від негоди, підійшов абат де Бріссе.

— Де Шалон?! Хвала Господу! Кому дякувати за втіху бачити тебе у такий пізній час?

— Тихіше, святий отче, — похмуро мовив лицар, витираючи мокре чоло. — Втішатися будемо, коли нас разом із тобою повісять на цих стінах. Таке не за горами. Накажи відчинити вхід до підземелля.

Двоє ченців розпрягали віз, а лицар з абатом, ставши осторонь, говорили напівголосу.

— Біда спіткала орден та усіх наших братів. Три дні вже як замок Тампль взяло королівське військо. Магістра спалили на вогнищі. Храмівники сотнями гинули на його стінах…

— Чому ж відважний де Шалон не помер з усі­ма? — запитав абат. — Хіба його честь вже не з ним?

— Ні, Бріссе. Ще зі мною. І не лише вона, як бачиш. Померти ми з тобою ще встигнемо. Повір, нас не мине. Але зараз у мене інша місія.

Віз поволі закотили у хід під будівлю, і масивні широчезні двері зачинилися. Воїни розсідлували коней. Двоє ченців, схиляючи голови, підійшли до абата.

— Святий отче, ми зробили усе так, як наказали ці люди.

— Господь не залишить вас, діти мої.

Кинджал у руці де Шалона з’явився миттєво, й останні слова священника ще лунали у кам’яних стінах, коли бідолахи вже корчилися на камінні у передсмертних муках. Долоні абата злякано затуляли обличчя.

— Магістр мертвий, — мовив лицар, ховаючи зброю. — І тепер ви залишитесь єдиним свідком та охоронцем цієї таємниці.

— А ви? А ваші люди? — тамуючи жах, вигукнув абат.

— Мої люди… вважайте, їх уже нема. Справи ордена — понад усе. А сам я… Навіть якщо мене спалять на вогнищі або простромлять мечем, перетворюся на тінь, яка завжди стоятиме над вами, охороняючи від спокуси вчинити неправильно. Накажіть вашим браттям запалити вогонь, накрити стіл і подати вина. Я падаю з ніг…

***

— Я вас питаю, коли припиниться це ошизіння? Зрозуміло, у Нижньому Роздолі воно не скінчиться ніколи. Але у стінах цієї установи я покладу йому край. Ні, ви взагалі нормальні люди? Не розумієте, для чого ходять на роботу? Мені що — починати обіцяні репресії? Аби ви нарешті зрозуміли, що й до чого?

Подвійні, оббиті коричневим дермантином ще радянські двері з табличкою

Костогриз Григорій Віталійович Головний лікар

не могли заглушити розмови на високих тонах, що відбувалася за ними. Хижняк, приземкуватий молодий лікар у халаті поверх зеленої піжами, миролюбно скривився, промовляючи:

— Григорію Віталійовичу, в нас начебто усе на роботі гаразд. Навіщо ви так? І лікувальний процес, і…

— Справді, — підтримав інший — Цекало, — свої обов’язки виконуємо.

— Ви мене не зліть, хлопці! Лікувальний процес… Урветься терпець, і я вам покажу, гаразд чи ні. І повірте, зумію знайти такі недоробки, що відразу заяви писатимете. І Гайда ваш не допоможе. Будь-який ідіотизм повинен мати межі! Скоро наші дорогі чиновники доведуть медичну реформу до логічного завершення, і без моєї допомоги підете під три чорти! Підете, і я з вами! То навіщо прискорювати? Працюйте, поки є можливість. А ви шукаєте на свою задницю…

Обоє мовчки переглянулися.

— Інно Сергіївно, це наше останнє їм попередження. Молоді люди, я вас більше не затримую.

Подвійні двері спрацювали справно, й учорашні інтерни опинилися в коридорі. Звівшись на ноги, Костогриз перейшовся кабінетом од стіни до стіни.

— І що ми робитимемо, Інно Сергіївно?

— Григорію Віталійовичу, давайте не рубати отак з розгону. Молодість… Загалом вони ж непогані хлопці.

— Що? — не зрозумів той. — Які ще хлопці?

— Як… — розгубилася Полянська, — щойно ж вийшли… Кажу — обтешуться, зрозуміють, що до чого. Серйозність з’явиться.