Нехай усі уб’ють Констанс: роман

Розділ перший

То було темне, буряне повечір’я.

Невже це єдиний притомний спосіб узяти за барки свого читача?

Це спантеличило мене, що зігнувся у три погибелі над друкарською машинкою, так, ніби викопував могили. То був єдиний лік у час безсоння. Я тільки-но призвичаївся у цьому склепі, як раптом громовий удар метнувся від моїх дверей, якраз у розпал бурі.

Я кинувся до дверей, розчахнув їх навстіж, і побачив там, ви тільки уявіть, Констанс Реттіґен, котру всі краще знали як просто Реттіґен.

Міріади спалахів блискавиць промчали небом, здавалося, надлуплюючи його з тріскотом грому. Все це скидалося на звичайнісіньке фотографування, коли поперемінно виринають темінь і світло, світло і темінь. І так десятки разів. Незрушним залишалося єдине — Реттіґен.

Сорокаліття звершень та поразок зійшлося в одній брунатній тюленячій плоті.

Золотава засмага, п’ять футів і два дюйми заввиш­ки. Вона ненастанно тиняється врізнобіч — то прибреде сюди, то знову жене назад, відпливаючи далеко на присмерку і повертаючись удосвіта (принаймні так кажуть), аби виніжуватися на пляжі, коли заманеться, за милі перегукуючись із морськими істотами, а чи блаженствувати у басейні неподалік побережжя, тримаючи в руках по пляшці мартіні, голісінька від тім’я до п’ят, віддаючи себе в обійми сонцю. А то шасне у підвал до заниканого проєктора кінотеатру, щоб окинути оком свій силует, який позачасно мелькає на пополотнілій стелі разом із тінями Еріха фон Штрогейма 3, Джека Ґілберта 4, Рода Ларока 5. Потім, залишивши по собі безмовний сміх, знову розчиняється у хвилях прибою, — рухома мішень, невловима ні Часом, ні Смертю.

Констанс.

Реттіґен.

— Господи, як ти тут опинився? — її побронзовілим обличчям, що з вигляду нагадувало лице дикунки, котилися сльози, перемішані з дощовими краплями.

— Господи, — проказав я, — а ти як?

— Дай відповідь на моє запитання!

— Меґґі вирушила на схід, на якусь педагогічну конференцію. Я ж із усіх сил намагаюся дописати черговий роман. Наше острівне помешкання простоює пусткою. Мій попередній господар сказав, що твої апартаменти вільні, тож можу перебратися сюди для того, аби писати і плавати. От я й осів тут. Заради Бога, Констанс, забігай усередину, а то промокнеш до нитки.

— Я й так намокла. Відійди вбік!

Хай як дивно, після цієї фрази Констанс ані на крок не зрушила з місця. Мить-другу стояла, вкриваючись дрижаками, під спалахами розгонистої блискавки, яку наздоганяв грім.

Ураз мене осяйнула думка, що я спозираю жінку, яку знаю роками, здавалося, більше, ніж ціле життя, котра то пірнає у море, то виплигує з нього; жінку, чий образ виринав на стелі та стінах підвального кінотеатру, яка проминала, ніби пропливаючи на спині, життям фон Штрогейма та інших безголосих видив.

Незабаром ці картини змінилися. Вона стояла у проймі дверей, змаліла од зблисків і грюкотінь, схожа на дитинча; притискала до грудей чорну сумку, обхопивши себе обіруч, аби геть не змерзнути, її очі були затуманені якимось незвіданим жахом.

Я не йняв віри, що та сама Реттіґен, немеркнуча зірка кінематографа, навідалася сюди помежи ударів грому.

Врешті-решт я вкотре припросив:

— Заходь же, заходь!

Вона прошепотіла:

— Відійди убік!

А тоді наповзла на мене й одним п’янким поцілунком оповила мій язик, ніби морська іриска, й шугонула в глиб кімнати. Затим повернулася назад і легенько чмокнула мою щоку.

— Боженько, у цьому щось є… — мовила Конс­танс. — Проте зачекай, я налякана.

Обхопивши лікті, мокра як хлющ, вона розляглася на канапі. Довго не зволікаючи, я стягнув з неї сукню, а тоді закутав її у величезний рушник.

— Ти так поводишся з усіма своїми жінками? — спитала вона, цокочучи зубами.

— Тільки у темні грозові ночі.

— Меґґі ні про що не дізнається?

— Реттіґен, не ворушися, заради Бога.

— Тільки те й чую від чоловіків усе своє життя. Хоча рано чи пізно вони все одно встромляють кілок у моє серце.

— Чому ти зціпила зуби? Через те, що ледь не потонула у цьому проливні чи тому що перестрашилася?