Пролог. Боббі Дрейпер
«Тисяча світів!» — подумала Боббі, коли за її спиною зачинилися двері тунелю.
І не просто якась там тисяча світів. Тисяча систем. Сонць. Газових гігантів. Астероїдних поясів. У тисячу ра зів далі того, куди було ро зпросторилося досі людство. Екран навпроти неї показував останні вісті, але гучномовці повиходили з ладу, й дикторів голос звучав так невиразно, що годі було ро зчути слова. Утім, щоб уловити суть повідомлень, їй вистачало й ря дка графічного супроводу, який вступав унизу ліворуч, зникаючи праворуч. Нові дані аналізів, що пройшли крізь ворота. Ось іще один образ котрогось незнаного сонця із колами орбіт нових планет. І всі вони порожні. Хоч би чим було те, що вибудувала десь там у безоднях часу й викинула в напрямі Землі протомолекула, воно більш не озивалося на поклики. Мостобудівник відкрив цей шлях, одначе звідтіля не ри нули сюди ніякі великі боги.
Приголомшливо, подумала Боббі, як швидко спромоглося людство відійти від «Що за неуявленний ро зум сформував оці чудеса, що душу вивертають?» до «Ну, позаяк їх тут немає, то чом не ро зжитися мені на їхній матеріальчик?».
— Вибачте, — прогугнявив чоловічий голос. — Чи не знайдеться у вас жменька дрібняків для ветерана?
Вона відірвала погляд від екранів. Сухорлявий чоловічок із сірим обличчям.
— Ви справді ветеран? — перепитала. — А де служили?
— На Ганімеді, — сказав той, ще й головою покивав та відвернувся, силкуючись прибрати шляхетнішого вигляду. — Я був там, коли все воно ру хнуло. А як повернувся сюди, уряд мене кинув: сиди на своїй сраці. Оце хочу нашкребти трохи грошенят на переліт до Церери. Маю там ро дину.
Боббі відчула, як лють ро зпирає їй груди, але постаралася зберегти спокій і в голосі, і в виразі обличчя.
— А ви зверталися до ветеранської організації, якоїсь їхньої філії? Вони б допомогли вам.
— Я просто здихаю з голоду, — прикро зміненим голосом прогарчав прошак.
Боббі ро ззирнулася по вагону. Зазвичай о цій порі у вагонах бувають люди. Сусідні приміщення під Синусом Аврори усі з’єднувались евакуаційним тунелем. Це була частина великого проєкту «оземлення» Марса, започаткована ще до Боббіного народження, а тривати запланована ще й довго по її кончині. Але на цю хвилину більш нікого тут не було. Миттєво обміркувала, яке враження вона може справляти на жебрака. Величенька була вона жінка, висока і в плечах широка, але якраз перебувала в сидячому положенні й светра нацупила трохи мішкуватого. Можливо, цей помилково виснував, ніби перед ним ро зсілася якась гладуха. Але Боббі не мала у своєму тілі жодної зайвої жиринки.
— А в якій частині ви служили? — запитала вона. Той заблимав очима. Вона ро зуміла: йому здалося, буцім вона трохи злякалася його, і тепер спантеличився, бо перелякані такого не питають.
— Частині?
— В якій ви служили частині?
Той знову облизав губи.
— Не хотілося б…
— Бо це ж сміхота та й годі, — провадила вона. — Я могла б заприсягтися, що знаю всіх і кожного, хто тільки перебував на Ганімеді, коли там спалахнула війна. Знаєте, як переживеш щось таке, то вже вік не забудеться. Бо ти на власні очі бачила, як гине стільки твоїх друзів. І яке ж було ваше звання? Я там була сержант артилерії.
Його сіре обличчя побіліло, зморщилось. Зціпилися уста. Він іще глибше запхнув ру ки в кишені й щось промимрив.
— Ну, й що далі? — провадила Боббі. — Ось я по тридцять годин на тиждень співпрацюю з ветеранською філією. І я туди-розтуди певна: ми могли б надати отакому файному та заслуженому ветеранові якийсь перепочинок.
Він сіпнувся дати драла, але її ру ка вхопила його за лікоть швидше, ніж він би встиг накивати п’ятами. Обличчя йому скривилося від страху та болю. А вона притягла його майже впритул до себе. Заговорила обачливо, не підвищуючи голосу. Кожне її слово звучало чітко й гостро.
— Придумай. Якусь іншу бувальщину.
— Так, мем, — пробелькотав жебрак. — Придумаю. Обов’язково.