Гупало Василь. Шість із половиною пригод

приказка

На наших землях люде завжди різним жили: полювали, хлібчик ростили, сіль возили з півдня на північ, розбійничали — хто як, хто де. І, скажу відверто, мені скрізь подобалося, хоч і люде траплялися різні, іноді відрізняючись, як… Я знаю?.. Кінь від бика абощо.

Та всі ми й на всі боки сходилися на думці, що кращого за наш край не знайти, бо росте тут усе, що вки­неш до чорнозему, — само росте, лише встигай збирати. А люде наші добрі, навіть якщо злими справами промишляють діткам на вечерю. Так було, як мій дід на базарних площах казки співав із бандурою, так було і за батька з кобзою. Та все змінилося ще за мого дитинства, змінилося швидко й різко.

Я чув, що Зелений Остап тоді ще радо виходив із лісу до людей і одного разу з’явився з новиною, яка змінила наш світ. Він відкрив властивості Чорного Дуба, який — залежно від обробки — ставав то легким і гнучким, як повітря, то важким і твердим, як камінь.

І зчинився такий гармидер, шо ховайся! Понаїхало всіляке рубати дивні дерева: злі не по-нашому, незрозуміло говорящі, з гострими пилами. Брехати не стану: наших теж багато радо взялося за сокири. І почала ця орда рубати гаї, та так завзято взялася до справи, що з’явилося прислів’я: «Аж гай шумить».

До нашого краю прийшли по заробіток лихі люде — і життя змінилося. За одне покоління людство навчилося робити з того дуба хто що собі навигадував: фіри без коней, човни, які плавали під водою, та повітряні хури, що їх назвали літаками. А принагідно великий ліс Чорного Дуба порубали вщент, — нічого не лишилося, тільки подекуди лоховники та болота.

Від такого горя Зелений Остап образився на людство, прокляв нас і пішов углиб північних хащ. З часом шкід­ники-сокирники розбіглися: хто додому, хтось іще далі, а деякі лишилися шукати залишки Чорного Дуба, що їх можна було надибати у звичайних лісах на всі боки. Казали, що в таких з’явився отаман, котрого звали Чорноротий, і що він об’єднав пошуки, а тих сокирників, котрі йому не скорилися, пустив униз по річці та й униз обличчям…

Багато хто постраждав під час тих заворух зі завірюхами, і на той момент, коли я вперше побачив Василя, ми ще не оговталися: жили, намагаючись намацати старі добрі часи, ніби можливо до них повернутися.

Остання казка та перше диво

Коли ми вперше з ним зустрілися, я ще не був парламентарем. Але і хвости коровам давно вже не крутив. Я ходив по різних селах: де на ярмарок, де просто так — і забавлявся тим, що розповідав людям казки. Знав тих казок на три торби з гіркою, пам’ять мав добру, а робити мені все одно було нічого, от і розповідав усяку всячину на всі боки від Чорнодубого лісу.

Пам’ятаю, в деяких містечках я вже по­бував двічі, казки мої слухали за­- взято, з площі не проганяли, тож це могло би стати моїм фахом на ціле життя. А в цій роботі головне — спершу зрозуміти, про що людина хоче слухати, бо кожен прагне чути лише своє, і, як не вгадаєш — то йдеш далі без вечері, човга­ючи самотньо, вночі й під дощем. Але таке зі мною траплялося рідко: я розумним виріс і відразу зрозумів, про що людям хочеться чути.

От вам хочеться дізнатися правду про ті часи та про того Василя, а зазвичай люде хочуть послухати хвилини чотири про те, як комусь майже гаплик був, але він усе одно долю подолав і переміг, бо всім живеться важко й тільки вірою пробавляється добра людина у злому світі. І так, аби наприкінці казки весілля було, бо ж тут сходяться інтереси всіх: жінкам — за мету, чоловікам — за свято.