Імунітет

Розділ 1 Клопотання

1 Белянська лікарня, Варшава

Ніч була однозначною. Минуле не хотіло здаватися, теперішнє не бажало тривати, а майбутнє, здається, й не приходило.

Йоанна Хилка думала, що зможе заснути тільки тоді, коли їй дадуть кінську дозу снодійного. Проте лікарі робили щось цілком інше.

Вона потрапила до лікарні непритомною; їй одразу поставили крапельницю, встановили катетер. Щось вкололи, провели планові аналізи і перевели в палату для кількох осіб. Для лікарів і медсестер це була така ж ніч, як і кожна інша. Пацієнтів із алкогольним отруєнням було до біса багато, хоча такі зазвичай не потрапляють у Белянську посеред тижня.

Вони також здебільшого не є авторитетними юристами, партнерами однієї з найбільших юридичних фірм у Варшаві, «Желязний і МакВей».

Хилка обійняла цю посаду завдяки маніпуляціям, безжалісності та хитрості, тобто саме у такий спосіб, про який колись мріяла. Вона ніколи не мала наміру стати однією з тих юристів, які довгими роками сидять на одному місці в очікуванні, доки не звільниться місце лишень тому, що хтось із партнерів вийшов на пенсію.

Як і не планувала того, що одного дня медичне обладнання буде помпувати літри рідин через її тіло, щоб вимити з нього алкоголь.

Вона нервово ворухнулася й прокашлялася. У горлі заболіло так, наче посеред літа вирушила на тривалу пробіжку в зеніт і впродовж двох годин не мала чим хоча б змочити губи.

Вона оглянула темну кімнату. Єдиним джерелом світла був вуличний ліхтар на паркувальному майданчику, але в напівтемряві вона побачила кількох інших пацієнтів. Усі спали.

Від Кордіана Оринського не було й сліду, хоча вона припускала, що це він привіз її сюди. Наскільки пам’ятала, він застав її в квартирі, коли вона була в процесі спорожнення пляшки своєї улюбленої мексиканської горілки. Він дав їй лимонного соку, сказав щось про її батька, але більше нічого вона не могла згадати. Можливо, це й на краще.

Ніч справді нависла над нею, наче не давала видихнути. Йоанна відчула, що час — це суперник, із яким вона наполегливо бореться, намагається підштовхнути його вперед, зрушити на хвилину далі. Та все ж таки, щось наче стримувало її.

Вона якось дочекалася ранку, не зімкнувши очей. Ні медсестру, ні чергового лікаря не викликала. Припустила, що нічого доброго це не принесе. Йоанна мусила випити чогось міцного, але ніхто з них у цьому їй би не допоміг.

Ще до сходу сонця жінка кілька разів думала, що встане, піде до чергового лікаря і відразу ж випишеться. Але щойно вона піднімала руку, сили покидали її. Зрештою, вранці не стало краще.

Нарешті Йоанна заснула на кілька годин, а коли прокинулася, їй здалося, що повернулася в минуле. Розплющивши очі, побачила над собою обличчя людини, яку не бачила ще зі студентських часів. І про яку надто добре не згадувала.

На всіх університетських турнірах, симуляторах англійських moot court 1, вони виступали одне проти одного. Організаторам часто доводилося накладати на них імпровізовані покарання, такими запеклими були їхні сутички.

Й усе ж це Себастьян Сендал тепер стояв поруч із її ліжком. І тримав букет квітів, запах яких її дратував.

— Це що за бадилля? — прохрипіла вона.

Себастьян здійняв брови й нічого не відповів. Хилка відкашлялася.

— Коли вже приносиш мені смердючі бур’яни, то поясни.

Сендал переминався з ноги на ногу. Він не справляв належного враження. Йоанна знала, що він був наймолодшим суддею, коли-небудь обраним до Конституційного Суду. Про нього казали, що був надією польського судочинства, що досягне висот, а, зрештою, можливо, навіть колись очолить Європейський Суд.

Але тепер він був схожий на розгубленого студента, який не знає, бува не сьогодні має бути іспит, чи все ж ні.

— Поклади оце десь або викинь у смітник, — порадила Йоанна. — А потім скажи мені, що ти тут робиш? І де Зордон?

— Хто?

Себастьян окинув поглядом кімнату, ніби сподівався, що десь знайде вазу.

— Оринський.

— Цей твій стажист?

— Він тобі не мій.

— Я думав...

— Неправильно думав, — відрізала вона. — Сідай.