Оскарження : роман

1 Вул. Аргентинська, Саська Кемпа

По пробудженні вона не пам’ятала снів — і може, саме тому надавала їм перевагу перед реальністю. Ще не так давно Йоанна Хилка була щиро певна того, що сон — марна трата часу і прикра необхідність, якої належить уникати за будь-яку ціну. Та від часу, коли оскаженілий натовп напав на неї під офісом та один із тих навіжених облив її кислотою, все змінилося.

Жінка втікала у сон, позаяк це був єдиний спосіб побути у спокої. І якщо на життя дивитись як на книгу, а на сни — як на картинки, що її ілюструють, можна сказати, що Хилка на якийсь час отримувала можливість гортати порожні сторінки.

Подеколи вона прокидалася — і тоді не могла згадати, коли востаннє спала всю ніч. Найчастіше не зважала на годинник, для цього не було причин, бо вже багато тижнів була на лікарняному і не прагнула повертатися на роботу. Знову й знову вона передумувала, чи повернеться колись до офісної будівлі «Скайлайту».

І от тепер вона взяла до рук свій телефон та поглянула на розбите скло його екрана. Могла його замінити, проте це здавалося їй недоречним. Адже разом із екраном в її житті розбилося щось набагато істотніше.

Побачивши, що вже майже четверта ранку, Йоанна перевернулася на спину й втупилась у стелю. Жодного натяку на наближення сну, ба більше, навіть не хочеться стуляти очі — схоже, що цієї ночі їй уже не варто очікувати на перепочинок.

Незграбно підвелася, а потім попростувала на кухню до свого ноутбука. Перевірила свою електронну пошту та повідомлення в соціальних мережах. Ніхто не намагався контактувати з нею, але не була цим здивована. Авжеж, вона відштовхнула від себе всіх, збудувавши навколо своєї персони високий мур. Вирішила, що самотність — це єдині ліки, які можуть їй зарадити.

З нехіттю глипнула на купу старої-доброї паперової кореспонденції на столі. Припустила, що принаймні кілька близьких їй людей намагалися зв’язатися з нею в такий спосіб. Ні, насправді лише один із них це зробив. Інших кореспондентів важко було зарахувати до кола її найближчих друзів.

Не вмикаючи світла, потягнулася до першого конверта й розірвала його. Поклала лист на клавіатуру MacBook так, щоб екран пристрою виконував функцію лампи. Яскраве світло засліпило її, але змогла прочитати текст.

Очікувала чого завгодно, але не такого. На мить замислилася, споглядаючи на підпис у кінці листа. Їй було знайоме прізвище жінки, яка писала. Адже його знали геть усі, незалежно від того, цікавили їх дисиденти часів ПНР 1, чи ні.

Ще не так давно поява такого листа була б цілком нормальною річчю. Клієнти шикувалися до неї в чергу, і правниця могла вибирати, за яку із запропонованих справ братись. Хоча траплялися ситуації, коли вона мала підкорятися обставинам.

Проте за таку справу вона б точно не взялася.

Тадеуш Тесаревич був легендою «Солідарності» 2, кілька років провів у комуністичних тюрмах, зазнав інтернування, свого часу Служба безпеки оточила його цілим кублом таємних агентів. Та попри все, до самого 1989 року він докладав усіх своїх зусиль, аби повалити недемократичний лад.

Його боротьба завжди викликала захват у Хилки. Проблема полягала в тому, що жага до боротьби в Тесаревича не вщухла з руйнацією комуністичного режиму. Після цього він спрямував свої зусилля, на жаль, на руйнацію власного життя.

Результат був жахливим. Чотири трупи, знайдені на околиці Варшави. Усі ці люди зазнали сексуального насильства перед смертю, і на їхніх тілах були зроблені аматорські татуювання post mortem 3.

І от тепер дружина Тесаревича хотіла, щоб Хилка захищала цього дегенерата. Йоанна похитала головою, потім відклала листа й поглянула на екран ноутбука. Вона почала безцільно вештатись інтернет-простором із надією, що незабаром забуде про пропозицію цієї жінки.

Нові докази. Звісно, кожен засуджений, який відбуває довічне ув’язнення, рано чи пізно починає їх шукати. А якщо не може таких знайти, його родичі роб­лять все, щоб їх створити в сподіванні на відновлення провадження.