Клуб червоних кедів. Книга 1

Саме те, що хотіла

Залишилося відкрити останній різдвяний подарунок. Та коли Лусія це зробила, не повірила власним очам. Фіолетові туфлі на підборах, загорнуті у сріблястий папір! Напевне, це від Лорени, татової дружини, адже йому самому бракує такого смаку. Лусія подякувала їй поглядом. Нарешті вона зможе дивитися на всіх із висоти більш ніж пристойного зросту й ходити, вихиляючи стегнами, як знаменитості в телевізорі, наче це найприродніша річ у світі.

Лусії дванадцять, проте на таких підборах вона здаватиметься старшою. Принаймні Лорена про це подбала. Вона давно одружена з її батьком, і для Лусії завжди була добре передбачуваною. От би скоріше взути ці туфлі на походеньки з дівчатами в торгівельний центр чи в кіно на нову прем’єру з красунчиком Маріо Касасом.

Хоча це зовсім не те, що Лусія очікувала найбільше. Головне її бажання було підкреслене фломастерами, кількома кольорами, й лежало в шухляді письмового столу. Вона вже не маленька дівчинка, та все одно пише листи Королям[1]. Це одна з переваг дитини розлучених батьків. Так можна розподіляти між ними замовлення подарунків і запобігати сваркам чи хоча б зводити їх шанси нанівець.

Лусія була напружена. Під ялинкою немає саме того, що з усього її переліку виділялося найбільше. Після різдвяної вечері вона не одержала ЦЬОГО подарунка від мами, тому втішала себе думкою, що за жеребкуванням, можливо, його має вручити тато у день Трьох Королів. Однак ні. Виявляється, тато про це ні сном ні духом. Вона поморщила кирпатого носа й роззирнулася. А раптом десь завалявся ще один пакунок? Кажуть, надія помирає останньою.

А якщо… Лусія зиркнула на Айтану, дитя кохання її батька та Лорени. У свої шість років ця мала була справдешнім стихійним лихом. Так, вона гарненька, годі й заперечувати. Золотаві кучері, рожеві щічки. Та все, на що ця дитина здатна — лише псувати те, що належить старшій сестрі.

Айтана сиділа під ялинкою і шматувала обгортки. Раптом прямісінько під купою зіжмаканого паперу Лусія побачила пакунок, який спершу і справді не помітила. У червоній обгортці, не такій по-дитячому розцяцькованій, як решта подарунків. Це він! Інакше бути не могло!

Лусія підвелася, але тієї ж миті Айтана вже й собі потягнулася до пакунка. Схоже, щоб покінчити з ним, як вона це зазвичай і робить. Три скоки, невеликі, адже на більше її короткі ноги не здатні — і Лусія приземлилася на коліна перед самісіньким подарунком, відштовхнувши сестру, щоб захистити знахідку. Айтана розревілася. Саме так вона завжди й робить, щоб напевне досягнути свого. З нею панькаються, наче то пуп землі.

— Лусіє! — вигукнула Лорена тоном, який означав: «у цьому домі все буде так, як скажу я».

Доки тато мовчки розвалився в одному з крісел, що стояли навколо ялинки, Лорена бігала туди-сюди й завзято клацала фотиком. А щоб урізноманітнити це заняття, роздавала вказівки:

— Попроси пробачення у сестри!

«Сестри??? Це вредне дівчисько ніяка мені не сестра!» — подумки обурилася Лусія. У сяйві гірлянд обличчя Лорени здавалося незвично напруженим, тому деякі думки не варто було озвучувати. Проігнорувавши її вказівку, Лусія зосередилася на пакунку, своїй останній надії. Справді, до нього була прикріплена картка з написом великими літерами:

Звичайно, всім подарункам вона дуже зраділа, однак жоден із них у цей момент не був таким цінним: ні косметичка від Pucca, ні балетне трико, ні iPod, ні записник. Лусія мало не молилася, щоб усередині виявилося САМЕ ТЕ.

Розв’язувала стрічку вона так урочисто, наче то був справжній скарб. Повільно потягла за один кінець, потім — другий. Ледве стримувалася, щоб не вихопити з пакунка все одразу, смакувала кожну мить. Останній штрих — і паперова обгортка знята, а під нею — цілком звичайна картонна коробка. Відкрила її обома руками, наче то була вишукана кришталева скринька. І коли зазирнула всередину, від радості так заверещала, що всі здригну-лися.

— ТАААААААААААК!!!

Тато з Лореною перезирнулися. Айтана вже перестала ревіти і з відкритим ротом досліджувала пудреницю, якою мати її втішила. Схоже, всі подумали, що Лусія збожеволіла. Тато, сидячи й далі в кріслі, запитав, чи сподобався їй подарунок. Хоча вираз його обличчя сказав більше, — він справді радий бачити доньку такою щасливою. Лусія відповіла посмішкою до вух і красномовно закивала — ще й як сподобався!