Колесо Часу. Кн. 7. Корона Мечів

ПРОЛОГ

Блискавиці

Майже з самої верхівки Білої Вежі, з висоти приблизно вісімдесят спанів над землею, крізь велике аркове вікно Елайда дивилася на багато миль вдалину на пагористі рівнини, що розкинулися за Тар Валоном аж до лісів, які обрамляли ріку Еринін. Ріка бігла з північного заходу, а зустрівши на своєму шляху острів зі славетним містом, ділилася надвоє, огинаючи його білі мури. Там, унизу, довгі ранкові тіні мали розкреслювати місто смугами, та з цієї вишини все видавалося світлим та ясним. Навіть легендарні «безверхі вежі» Кайрена не могли направду змагатися з Білою Вежею. І, звісно ж, не могли рівнятися з нею і решта тарвалонських веж, що поступалися їй висотою, хай люди і прославляли по усіх усюдах і ці вежі, і підвісні мости між ними, що пронизували небо.

Тут, у підхмар’ї, майже постійний вітерець пом’якшував неприродну жарінь, що немов затискала світ у лещатах. Минуло Свято Вогнів, і зараз сніг мав би вкривати землю щільним покровом, але погода натомість була, як посеред спекотного літа. Ще одна ознака того, що Остання битва наближається, того, що Морок торкається світу. Звісно, Елайда не дозволяла спекоті впливати на себе навіть тоді, коли спускалася з вежі. І не через вітрець вона переселилася до цих непретензійних кімнат на самісінькій вершині, перебралася попри незручності, які створювали незліченні сходинки.

Однотонні червонясті кахлі підлоги, білі мармурові стіни з нечисленними гобеленами не могли дорівнятися до пишноти кабінету Амерлін та прилеглих до нього кімнат на нижчому поверсі. Вона й досі час від часу користувалася тими кімнатами, адже у свідомості багатьох людей ті були нерозривно пов’язані з могутністю Престолу Амерлін, однак мешкала саме тут і здебільшого тут же працювала. І все через краєвид з вікна. Її цікавила не панорама міста, не ріка чи ліси. Ні, хотіла бачити те, що починало зростати поблизу Вежі.

На подвір’ї, що раніше слугувало місцем тренувань Охоронців, розкинулися котловани та підмурівки, піднялися дерев’яні крани та штабелі мармурових і гранітних брил. На майданчику, наче мурахи, роїлися каменотеси та підсобні робітники, а крізь ворота на подвір’я Вежі прямували нескінченною вервечкою вози, підвозячи ще камінь, багато каменю. Трохи віддалік стояла дерев’яна «робоча модель», як іменували її каменярі, така велика, що людина могла залізти всередину та, сидячи навпочіпки, детально роздивитися, куди має бути припасована кожна брила. Здебільшого робітники не вміли читати і не тямили ані в текстах, ані в кресленнях. Ця «робоча модель» була завбільшки з добрий будинок.

Якщо у кожного короля чи королеви є свій палац, то чого б мала Престол Амерлін тулитися в апартаментах, не набагато розкішніших за кімнати пересічних сестер? Її палац буде не менш величним за Білу Вежу, а шпиль на десять спанів вищим за ту. Коли головний каменяр почув таку вимогу, у нього кров відлинула від обличчя. Білу Вежу свого часу збудували оґіри, а сестри допомагали їм, застосовуючи Силу. Але кинувши погляд на обличчя Елайди, майстер Лерман заходився вклонятися та повторювати, заїкаючись, що, звісно, все буде зроблено, як вона бажає. Наче вона в цьому сумнівалася.

Елайда роздратовано стисла губи. Вона хотіла, щоб її палац будували оґіри, але ті, невідомо чому, усамітнилися у своїх стеддінґах. Елайда зверталася до найближчого стеддінґу, Джейнтойн, у Чорних пагорбах, та на її запрошення відповіли відмовою. Чемною, але відмовою, і це їй, Престолу Амерлін! Ці оґіри перетворилися на справжнісіньких відлюдників. А може, вони хотіли бути якнайдалі від світу, де більшало безладу, бо й завжди не брали участі в людських суперечках.

Елайда рішуче викинула оґірів з голови. Вона пишалася своїм умінням відрізняти можливе від неможливого. Оґіри — це дрібниця. Вони нічого не важать у світі, якщо не брати до уваги міста, які вони збудували дуже й дуже давно, а тепер лише відвідують зрідка, щоб ремонтувати.