Розділ І. Стамбульський апокаліпсис
1.
Осіннього погодного ранку шістдесятиоднорічний Баязид ІІ неспішно вийшов до палацового саду, в якому лунали солодкі трелі пташок.
«Заливаються співом так, наче востаннє», – дивувався, прогулюючись між стрункими платанами.
Раптом почув якийсь дивний гул, що виходив із низин затоки Золотий Ріг, і забубонів насторожено:
— Що за чортівня? Не на добро це…
Охоронці запопадливо обступили збентеженого султана, намагаючись захистити його від невидимого ворога. Несподівано відчули, що під ногами затремтіла земля. Усе навкруги зарухалося, задвигтіло, струшуючи з дерев листя та гнізда пташок.
— Це землетрус! – налякано вигукнув Баязид ІІ, закриваючи голову руками.
— Гайда на галявину! – скомандував старший охоронець.
Його підлеглі підхопили під руки старого султана і практично перенесли його на відкриту місцевість.
— Тут безпечніше, – оцінив ситуацію старший охоронець.
Тієї миті землю сильно струснуло. Баязид ІІ ледь устояв на ногах. Учепившись старечими руками за охоронців, почув із боку палацу страшенний гуркіт. На його очах руйнувалося склепіння, завалюючи спочивальню, з якої він щойно вийшов.
— О ні! – зойкнув із переляку султан.
Пам’ятаючи жахи землетрусу, котрий пережив двадцять років тому, почав молитися. Його приклад наслідували охоронці.
Увесь цей час тремтіла земля. Люди у паніці вибігали з понівеченого палацу до саду, куди також долітало каміння зі зруйнованих дахів та мурів. Вони гуртувалися навколо наляканого султана, який стояв посеред невеличкої поляни, де зазвичай встановлювали для нього намет, і гучно читали молитви.
За кілька хвилин, що видалися вічністю, усе стихло. Роззираючись, Баязид ІІ зрозумів: земля під ногами припинила здригатися.
— Найгірше позаду, – видихнув і вже думав, що робити далі, як почув той самий підозрілий гул.
На додаток раптово зірвався шквальний вітер, який ледь не зніс із голови тюрбан.
— Тікаймо! – закричав старший охоронець.
Розштовхуючи натовп служників, ошалілих від побаченого, він вивів султана до невеличкого дерев’яного павільйону в глибині саду.
— Тут нам треба перечекати буревій, – заявив.
Утомлений Баязид ІІ не сперечався. Він слухняно увійшов до павільйону і присів на диван коло вікна, звідки було видно район Галата – на протилежному березі Золотого Рогу. За мить закляк од побаченого. Адже над затокою утворилися величезні хвилі, котрі підганяв потужний вітер. Вони поглинули береговий фортечний мур, заливаючи водою хати містян та невеличкі мечеті.
Буревій посилювався, шарпаючи дерев’яний дах та віконниці.
— Як же це страшно… – бубонів, трясучись, Баязид ІІ.
Він почав благати Аллаха зглянутися над його рабами й зупинити це жахливе стихійне лихо.
Лише надвечір потужний вітер, що зносив усе на своєму шляху, почав поволі вщухати. Але це не принесло очікуваного полегшення, адже небо вкрилося густими чорними хмарами, з котрих пішов рясний дощ.
— За що нам такі випробування? – кричали у саду нещасні люди, які безпорадно метушилися серед руїн палацу.
— За гріхи, гординю й помилки, – промимрив виснажений переживаннями Баязид ІІ й упав, знепритомнівши.
Здавалось, у нього не лишилося більше сил до життя. Тож охоронці побігли шукати серед ошалілого натовпу палацового лікаря, щоби він привів султана до тями.
2.
Великий візир – п’ятдесятирічний Хадим Алі їхав верхи Стамбулом, який лише оговтувався після потужного землетрусу. Пробираючись крізь понівечені вулички, зупинявся коло мечетей, що зазнали руйнувань. Значна кількість їхніх мінаретів не встояла й упала, поховавши під собою сусідні будівлі. Уцілілі люди самотужки розбирали завали, з-під яких сподівалися визволити своїх рідних.
Звідусіль лунали зойки чоловіків і плач жінок та дітей. Алі Хадиму на мить здалося, що він став свідком місцевого апокаліпсису, який охопив місто. Насилу діставшись до найвеличнішої мечеті Мехмеда ІІ Фатіха, він не стримав сліз. Адже її велика баня не встояла на підпорах і провалилася до молитовної зали. А на потужних мармурових колонах, що підтримували храм, утворилися величезні тріщини.
