Швидкість темряви

З апитання. Вічно ці запитання. І відповідей їм не треба. Вони сунули лавиною, громадилися стіною, заповнювали кожну мить, глушили всі відчуття, окрім дошкульної кольки від наїжачених запитань.

А ще — накази. Як не «Лу, що це?», то, звісно, «Скажи мені, що це». Миска. Та сама миска, раз по раз. Миска, потворна миска, нудна миска, миска повної та цілковитої нудної банальності, нецікава миска. Ця нецікава миска мені абсолютно не цікава.

Навіщо мені щось казати, як вони не збираються слухати?

Я давно засвоїв, що краще тримати свої думки при собі. Усе, що маю й що мені дороге в житті, я здобув такою ціною: тримав при собі те, що думав, та говорив те, що вони хотіли від мене чути.

Тут, у кабінеті, де мене чотири рази на рік оцінюють і наставляють, психіатриня не менше за інших переконана, що між нами прірва. Її переконання аж очі ріже, тож я намагаюся зустрічатися з нею поглядом лише за потреби. Та й тут не без ризиків: як і всі, вона певна, що я уникаю зорового контакту. Тож зараз я підводжу на неї погляд.

Стримана й професійна докторка Форнам вигинає брову й майже непомітно хитає головою. У книжці сказано, що аутис­ти не розуміють подібних сигналів. Я читав ту книжку, тож мені відомо, чого саме я не розумію.

А от із чим я й досі не розібрався, то це з тим, скільки всього не розуміють вони. Нормальні. Справжні. Ті, що отримали дипломи й сидять за своїми столами у м’яких кріслах.

Я знаю дещо, чого не знає вона. Вона й гадки не має, що насправді я вмію читати. Вона думає, що я — гіперлексик {2} і лиш механічно повторюю слова. Та я не бачу різниці між тим, що вона називає «механічним повторенням», та власне читанням. Вона й гадки не має, що в мене багатий словниковий запас. Щоразу, коли вона цікавиться, де я працюю, і я відповідаю, що й досі у фармацевтичній компанії, вона неодмінно перепитує, чи розумію я значення слова «фармацевтичний». Вона вважає, що я механічно повторюю. Та я не бачу різниці між тим, що вона називає «механічним повторенням», і здатністю послуговуватись багатством лексикону. Сама вона сипле складними словами, коли балакає з іншими лікарями й медсестрами, без упину нагромаджуючи терміни там, де можна було б висловитись простіше. Вона знає, що я працюю з комп’ютерами, знає, що маю освіту, проте ці факти не узгоджуються з її уявленнями про мене як про майже неписьменного й ледь чи не безмовного.

Вона говорить зі мною, наче я дитя, та ще й недоумкувате. Їй не подобається, коли я вживаю складні слова (як вона їх називає), й велить мені просто казати що думаю.

А я думаю про швидкість темряви: вона не менш захоплива, ніж швидкість світла, і навіть, можливо, швидша, і хто ж коли це з’ясує?

А я думаю про гравітацію: якби існував світ із силою тяжіння вдвічі більшою, чи не стало б там повітря щільнішим, а потік повітря від вентилятора настільки сильним, що здував би зі столу мою склянку, а не тільки серветку? Чи, може, саме та більша гравітація притискала би склянку так сильно, що навіть сильніший потік повітря не зрушив би її з місця?

А я думаю про світ: він такий величезний, і жаский, і галасливий, і шалений та водночас прекрасний і спокійний у самому серці буревію.

А я думаю: яка, зрештою, різниця, якщо я уявляю кольори людьми, а людей — паличками крейди; усі вони затвердлі й білі, хіба що трапиться коричнева чи чорна.

А я думаю, що добре знаю, що саме люблю й чого саме прагну, а вона — ні. І я зовсім не хочу любити чи прагнути того, чого вона хотіла б, аби я любив і прагнув.

Вона не хоче знати того, що я думаю. Вона хоче, щоб я казав те саме, що й інші: «Доброго ранку, докторко Форнам!», «У мене все добре, дякую», «Звісно, я можу зачекати. Я не ­проти».