Лише Богу відомо; Остання гастроль.

Повість

У фортуни не такі вже довгі руки, як ми думаємо: вона бере лише того, хто сам до неї горнеться.

Давньоримський філософ Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.)

6 лютого 2017 року

Марек продер очі, бадьоро потягнувся і різким рухом відкинув ковдру. Годинник показував шосту.

Підійшов до вікна, відхилив штору й зміряв поглядом заставлений машинами дворик.

За склом ліниво кружляв сніг, над землею непривітно нависали холодні хмари. Типова ранкова меланхолія.

Йому минуло тридцять, а згадати майже нічого. Тобто нічого путнього — одна мряка, як цього ранку.

У дитячі роки... Звісно, були приятелі, забави, мандрівки, було всього потрохи. Однак від тої пори ще й досі смерділо горілчаним перегаром. Потім стало легше: звалив із дому, подався до Варшави. Уже не тхнуло батьковою брагою, і не чув маминого плачу, і їхніх лайок.

Навчався і працював. Стрів чарівну дівчину, яку звали Агата: блакитні очі, довгі вії, каштанове волосся. І милі ямочки на щоках. Так, то правда: вона осяяла світ, окрилила й надихнула його! А перед самим одруженням... пшик! — зненацька щезла. Хоч би слово сказала.

Марек розім’явся, помивсь і поголився. Зайшов на кухню й увімкнув старенький телевізор. День починався з каналу новин і закінчувався ним. Зранку до ночі — те саме, з пустого в порожнє. Базар для тупих і ще тупіших. Але ж — клята звичка! Реп’ях у голові. Як куриво чи наркотик — ніяк не кинеш.

Поставив на плитку металевий банячок з водою. Тернув сірником і запалив газ. Кинув жменьку чайного листя, що якось тоскно, жалібно скрутилося. Може, з острахом чекало на окріп? Така собі рослинна інтуїція? Паскудне клітинне передчуття?

На ТВП Інфо торохтіли про злодійську варшавську реприватизацію, завтрашній візит канцлера Меркель, скандал із таємними течками Валенси і слідство у справі «Амбер Голд». Рекламували всіляку всячину — якісь пігулки, креми, пасти, бозна-що. Реклама — теж як наркотик. Для телебосів.

Марек дістав із холодильника яйця й масло, а з високого вузького пенала — пляшку олії та кусень житнього хліба у смугастому пакеті. Приготував яєчню, намастив хліб маслом і примостився за розхитаним порепаним столиком, зиркаючи час од часу на екран телевізора. Прогноз погоди на понеділок...

Коли Агата втекла від нього, — от-от, ледь не з фатою на чарівній голівці з копицею каштанового волосся, — йому стало... Як би то чемно сказати? Геть хріново! Почалася страшна ломка, як після передозу. Його викручувало, розпирало, розривало. Кортіло скочити в ополонку, затягнути на шиї мотузку. Чортові баби!

Життя пішло під укіс. У якусь стічну канаву. Нічого не клеїлось, не складалося докупи. Усе тріщало по швах, розпадалося на дрібні шматочки. Щастя вмить зникло без сліду, як вода між пальцями. Ясне діло: тепер він так не побивався б, немає дурних. І вдруге у таку халепу не вскочить. От-от: за одного битого двох небитих дають.

А тоді... Осліпнув розумом. Відчай затьмарив голову. Після втечі Агати подався до банди, а ще через рік загримів до тюрми. Відкалатав своє від дзвінка до дзвінка — нічого доброго. Правда, дехто на зоні швидко звикає, декому навіть любо-мило. Жили ж колись у комуні, у великому таборі — і норма. Хтось і досі жалкує, що вийшов на волю.

Марек посьорбував чай із чашки. Цій скромній посудині вже прірва літ. Давно мала б піти на пенсію і спочити десь на тихій поличці. Аби ніхто не шарпав. Проте одним таланить, а іншим — не судилося. Одні красуються на парадних столах, а інші гарують на смердючих кухнях. Як ота невтомна стара чашка в дрібний червоний горошок.

Він часом задумувався, від чого залежить людська доля. Тітонька Гражина казала — від заслуг чи гріхів предків. Якийсь прадід чинив добро — і здобув Божу милість для нащадків, а інший поганив і сквернив — то й накликав прокляття на своє поріддя, аж до сьомого коліна. Був же первородний гріх, за який і досі несемо загальну спокуту. За праотців Адама та Єву. З нашими дідами — так само.