Авантюра

Глава 1. Кубіта з «розпатланими думками», або Автобіографія

Кажуть, «всі ми родом із дитинства». Є ще один подібний влучний вислів: «всі ми — інваліди дитинства» (це вже що кому ближче). Прочитавши, свого часу, «Діанетику» Рона Хаббарда, саєнтологією я, переконана противниця будь-якого фанатизму, звичайно, не захопилася (на відміну від багатьох «сильних світу цього»), але вкотре переконалася, наскільки великий вплив на нас мають невидимі психологічні «мотузки», за допомогою яких легко керувати практично кожною людиною!

Якщо придивитися уважніше, нескладно помітити, що нас оточує безліч маніпуляторів — це і дідусі та бабусі, які постійно нагадують, що в разі нашої непокори їхнім бажанням вони (моментально!) помруть, і егоцентричні «другі половинки», які планомірно переконують нас у своїй шаленій значущості та у ключовій ролі, яку вони грають у нашому нікчемному житті. Чоловіки або дружини (можливі варіанти) настирливо наполягають на виняткових преференціях для себе — адже ж ми не хочемо необачно втратити їх, коханих (практично — золото найвищої проби), та залишитися на самоті?!

Дуже швидко маніпуляторами стають розбалува­­ні діти — ой, скільки я бачила майстерно викона­них дитячих псевдоістерик у торговельних центрах та магазинах іграшок! Природжені актори, милі створін­­ня 2–5 років професійно маніпулюють ошелешеними родичами, з легкістю добиваючись бажаного. Подивишся — хвилину тому «бідолашне» дитя каталося з криками по підлозі, заливаючись гіркими сльозами, а схопивши жадану іграшку чи смаколик, юний актор моментально заспокоюється та (придивіться уважніше, обдурені дорослі!) вдоволено посміхається. Браво, майстерна гра!

Гадаєте, дитина сама додумується до таких досконало-дієвих прийомів тиску на дорослих? От і ні — це ми вчимо своє дитя: «з’їж кашку — дам цукерочку», «не прибереш іграшки — мама буде плакати», «не слухатимешся мене — віддам дідові з мішком»! Маніпулюючи дитячими бажаннями та страхами, дорослі, таким чином, дають своїм чадам блискучі майстер-класи з мистецтва керівництва людьми.

Маніпуляція — надзвичайно дієвий, але забо­ронений прийом, адже він знищує довіру між близькими людьми. Засліплені бездумним бажанням спекатися хоч ненадовго постійної дитячої присутності біля себе, батьки нерідко застосовують відому з діда-прадіда «важку артилерію», руйнівну для психіки дітей — страшилку. Скажімо, мамі лінь розповідати донечці казку перед сном — і вона, у відповідь на дитяче вередування, лякає маля Бабаєм, який нібито сидить під ліжком та неодмінно забере дитину, якщо та негайно не заплющить очі.

В цю мить молода жінка цілком виправдовує свій вчинок: «А що тут такого?! Я теж маю право на особисте життя, мені ж хочеться випити з подружками вина на кухні, поговорити, розслабитися... Скажіть ще, що я зобов’язана цілодобово спілкуватися з дитиною! Ще чого! Я й так, як проклята, цілком підпорядкувала маляті своє життя, свій час, свої дії. А я, між іншим, молода і теж хочу отримувати радощі від буття! А страшилка... Подумаєш, мала засне в сльозах... Це ви припускаєте, що вона прокидатиметься від жахливих снів — а це, погодьтеся, не факт... Навіть якщо і так — ну то й що: і мене лякали Бабаєм, циганами та міліціонером — і нічого, виросла... Життя важке, нехай змалечку звикає до проблем!».

У такі хвилини мати не думає, що дитина дуже швидко виросте і затямить цю, егоїстичну, модель її поведінки. Прийде час, коли батьки та діти обміняються ролями, і тоді «віділлються киці мишачі слізки»: озлоблене чадо пам’ятатиме уроки свого дитинства, так само не маючи жалю до своїх, на той момент вже стареньких та немічних, батьків. І маніпулюватиме нахабно своїми «старими» дорослий із недозрілою душею, довгоочікуваним реваншем тішачи поранене в дитинстві его. «Все повертається на кола свої»...