Розділ перший.
Масове вбивство
I
Пан Кессельбах зупинився на порозі вітальні, взяв за ру ку свого секретаря і схвильованим голосом прошепотів:
— Чемпене, сюди знову хтось заліз.
— Годі-бо, вам, пане, — запротестував секретар, — ви ж самі щойно відчинили двері до передпокою, і поки ми обідали в ре сторані, ключа з кишені не виймали.
— Чемпене, хтось знову тут побував, — повторив пан Кессельбах. Він показав на коминок, де лежав саквояж.
— Ось і доказ. Сумка була закрита. А тепер відкрита.
Чепмен заперечив:
— Ви впевнені, що зачинили її, пане? До того ж, у цій сумці були тільки якісь безвартні дрібнички, туалетне приладдя.
— Нічого іншого в ній нема, бо ж, перш ніж вийти, я обачно вийняв гаманець… Інакше… Ні, Чемпене, кажу вам іще ра з, хтось сюди удерся, коли ми обідали.
На стіні висів телефон. Він зняв слухавку.
— Алло… Це пан Кессельбах… Квартира 415… Так, так… Будь ласка, панночко, з’єднайте мене з префектурою поліції… Службою Сюрте… Номер не потрібен, чи не так? Добре, дякую… Чекаю біля апарата…
За хвилину він знову заговорив:
— Алло, алло! Я хотів би поговорити з паном Ленорманом, шефом Сюрте. Це Ру дольф Кессельбах… Алло!.. Ну, звісно, шеф Сюрте знає, про що мова… Я телефоную з й ого дозволу… Отакої, нема його?.. З ким тоді маю честь?.. З паном Ґурелем, поліцейським інспектором? Здається, мсьє Ґурель, ви були присутні при нашій учорашній зустрічі з паном Ленорманом... Так-от, месьє, те саме сталося і сьогодні. У квартиру, яку я замешкую, хтось залазив. Якщо ви прийдете зараз, то, можливо, виявите докази і щось з’ясуєте… Десь за годину чи дві? Чудово. Попросіть показати вам апартамент номер 415. Ще ра з дякую вам, месьє!
Переїздом у Парижі пан Ру дольф Кессельбах, король діамантів, як його ще називали, або, як його ще прозивають, — Володар Кейптауна (його статки оцінювали більше ніж у сто мільйонів) уже тиждень з гаком винаймав на четвертому поверсі готелю «Палас» апартаменти з трьох кімнат, з яких дві великі, з правого боку, — вітальня й житлова кімната — виходили на проспект, а третю, меншу, ліворуч, було приділено секретареві Чемпену, і виходила вона на вулицю Юдеї. За цією кімнатою п’ять подібних приміщень лишили для пані Кессельбах, яка ще збиралася виїхати з Монте-Карло й тільки чекала, коли чоловік її покличе.
Кілька хвилин пан Кессельбах із занепокоєним виглядом міряв кімнату кроками. Це був високий чоловік з ру м’яним обличчям, молодявий; блакитні очі мрійника — світло-небесний колір їх прозирав крізь окуляри в золотих обідцях — надавали йому виразу доброти й сором’язливості, що не надто приставало до тієї рі шучості, про яку свідчили квадратний лоб і кутаста щелепа.
Він підійшов до вікна: з’ясувалося, що воно замкнене. Втім, хто міг би через нього залізти? Окремий балкон, який тягнувся вздовж квартири, обривався праворуч; з лівого боку від інших балконів над вулицею Юдеї його відокремлював кам’яний межистінок. Кессельбах пройшов до своєї кімнати; вона ніяк не сполучалась із сусідніми. Зазирнув у кімнату секретаря; двері, що виходили в кімнати, залишені для пані Кессельбах, були замкнені, засув на них — засунутий.
— Нічого не втямлю, Чемпене, — зізнався він. — Ось уже кілька ра зів я виявляю дивні… дуже дивні ре чі, погодьтеся. Вчора хтось переставив мого ціпка... Позавчора, без сумніву, чиясь ру ка чіпала мої папери... І я не уявляю навіть, як до цього дійшло…
— Просто бути не може, месьє! — вигукнув Чемпен, щира фізіономія якого не висловлювала ні краплі занепокоєння. — Тільки припущення, та й годі... Доказів просто нема... Лише невиразні здогади... І ще: увійти в ці кімнати можна тільки через передпокій. Але ви ще в день прибуття замовили собі особливий ключ, а другий має тільки ваш слуга Едвардс. А ви ж йому довіряєте?
— Чорт забирай! Незабаром десять ро ків, як він у мене! Але Едвардс обідає в той самий час, що ми, і це погано. Надалі він виходитиме з кімнат лише після нашого повернення.
