Перша кров. Частина 3: роман

Ковадло

1

Життя — це страждання.

Рембо медитував над першою з чотирьох шляхетних істин Будди, стискаючи в руці бамбуковий держак прегарного древнього лука. Тримав його низько біля лівого боку, вдихав і видихав із заплющеними очима, намагаючись потамувати неспокій у душі. М’язи виступали в нього на торсі, могутні груди й спина здіймалися і опадали. Шпичасті дахи буддистського монастиря тут, у Бангкоку, столиці Таїланду, зникли з його думок та очей. Різьблені золотисті шпилі храму перестали існувати, а з ними — призахідне сонце, що виблискувало на його покрівлі та мармурових стінах.

Проте решта чуттів нікуди не зникла. Подзенькували дзвоники. Ніздрі сповнювали пахощі ладану. Лук був неймовірно твердий на дотик. Сердитий через неспроможність цілковито відсторонитися від усього навколо, він розплющив очі й усім єством зосередився на мішені.

Нею був дерев’яний квадрат, півтора десятка сантиметрів у діагоналі, увіткнутий у густий пучок соломи під кам’яним муром за тридцять метрів від нього, в протилежному кінці двору. Рембо дивився на той квадрат, допоки він не збільшився, наблизився, заполонивши собою все навкруги. Зникли передзвін і запах ладану, лука в руці як не стало. Піки та шпилі монастиря, сліпуче сонце над обрієм, буддистські ченці за вечірньою молитвою — щезло все. Була тільки мішень. І зболена душа Рембо.

Життя сповнене страждань, учив Будда.

Рембо давно затямив цей урок. Плетиво шрамів на спині та грудях, один кривий на правому біцепсі, інший — на лівій щоці та решта шрамів, залишених багнетами, кулями, ножами, колючим дротом, вогнем та шрапнеллю, слугувала наочним доказом істини Будди.

Життя — це біль.

Дивлячись на мішень, Рембо пригадав усе, що пережив у В’єтнамі: спеку, комарів і п’явок у джунглях… нескінченні бої… постійні крики та вибухи, гелікоптери, трасувальні кулі, міномети, міни, гранати, фонтани крові, розірвані тіла…

Згадав і полон, шість місяців тортур і відчайдушну втечу. Та на зміну одній війні прийшла інша.

Уже в Америці.

«Той бісів коп! Чого він до мене причепився? Мені не треба було нічого, тільки те, що я виборов: свободу ходити, куди хочу, і робити, що заманеться. Головне — не заважати іншим. Чому він не бажав облишити мене в спокої?»

«Але ж ти сам вибрикувався», — відповіла якась частина розуму Рембо.

«Бо не мав іншого вибору!»

«Спочатку мав. Міг би зробити, як було сказано: піти собі далі».

«Хіба за те воював я у В’єтнамі? Щоб удома мною потакали? Я мав право!»

«Мав. І показав тому копу, що твої права — не іграшки. Але справа в тім, що рознісши ціле містечко, які права зберіг ти в тюрмі? Право ламати каміння? Відчувати, як на тебе тиснуть стіни камери? А не виконав би полковник обіцянки витягнути тебе…»

Полковник. Авжеж. Рембо всміхнувся. Полковник. Траутман, котрий навчив його всього, що знав, командував ним у В’єтнамі, замінив батька.

Єдина жива душа, якій Рембо довіряв. Завдяки втручанню Траутмана Рембо здобув назад свободу, погодившись повернутися в пекло — у в’єтнамський табір, де пройшов його полон. Тепер Рембо відправляли туди із завданням повернути полонених, які там залишилися. Місію він виконав. І, нарешті, виграв у війні — хоч і через роки після її завершення. Здолав навіть ще одного ворога: представника лицемірної системи, що відправляла американських солдатів на війну без жодних засобів перемогти в ній.

О, так, він упорався із завданням.

Але ж якою ціною! Не лише власним здоров’ям. Найбільшої шкоди зазнав його дух, адже щоразу, коли вбивав сам або бачив убивства, відмирала якась частинка його самого — а, бачить Бог, смерті він надивився немало.

Та одна з них мало його не знищила. Її звали — боляче згадувати те ім’я — Ко. В’єтнамка трохи за тридцять. Оманливо витончена, мила і ніжна, вона зустріла його після висадки. Пізніше допомогла витягнути полонених і навіть врятувала життя йому самому.

А разом з тим навчила його того, на що він, як думав сам, був не здатен. Кохання.

Але на кохання їм не вистачило часу. Ко загинула.

А Рембо вижив, бо лють додала йому сили. Так, хоч уже й мертва, вона врятувала його вдруге.