Піонери,або біля витоків Саскуеханни. роман

Роман Ф. Купера “Піонери”

Роман “Піонери” (1823 p.) був опублікований першим у славетній пенталогії про Шкіряну Панчоху, хоча хронологічно йому передують три інші (“Звіробій”, “Останній із могікан”, “Слідопит”, “Піонери”, “Прерія”). У “Піоне­рах” Натаніель Бампо — сімдесятирічний дивак-мисливець, що доживає віку, а Чингачгук — індіанець Джон Могіканин, котрий спився на ста­рість.

Між пригодами, про які йдеться у “Слідопиті”, і жорстокими випробуваннями, що випали на долю Шкіряної Панчохи в “Піонерах”, минуло більше тридцяти років. За цей час відбулися події величезного історичного значення: північноамериканські англійські колонії повстали проти англійської монархії, закінчилася війна за незалежність (1776–1783), в якій американці перемогли і створили Сполучені Штати Америки.

Суддя Мармедюк Темпл, у маєтку якого біля берегів озера Отсего при­тулилась убога хатина старого Шкіряної Панчохи, стоїть на сторожі законності. Війна за незалежність при­несла йому владу й багатство. Йому дісталися землі діда і батька Олівера Еффінгема — маєтності, конфісковані в них як у ворогів американ­ської революції, що зберегли вірність англійському королю. Купер пока­зав суддю чесною людиною, котра повернула гроші, які передав йому на збереження батько Олівера. Але так він чинить не з доброти, а тільки то­му, що не хоче порушувати ніяких зобов’язань. На формальних правах і законах, на його думку, тримається все життя. Дотримання найсвятішого для нього закону приватної власності й робить його в романі найтиповішим представником Америки, що тільки починала стверджуватись. Коли Купер створював образ Мармедюка Темп­ла, він, безперечно, думав про свого батька, суддю Купера, багато рис якого втілив у власникові Темплтона.

Читач із цікавістю дізнається про ті складні стосунки, що пов’язували Елізабет Темпл та Олівера Еффінгема, який мусив приховувати своє справжнє ім’я. Чесність і розум Елізабет, гордість і самовладання Олівера, повага, з якою вони обидвоє ставилися до Шкіряної Панчохи та старого Джона Могіканина, викликають нашу сим­патію.

Щемливе почуття жалості неминуче охоплює читача, коли він у розгубленому старому дивакові впізнає героя раніше прочитаних книг — Натаніеля Бампо. Ми усвідомлюємо, що колишнє вільне життя мисливця на незайнятих землях уже неможливе. Світ повстає проти нього, і читач мимоволі запитує себе: а чи справедливо це? І хіба можна не поспівчувати лихій долі наївного, але гордого й внутрішньо незалежного Шкіряної Панчохи? Він не розуміє всього значення величезних змін, що відбулися в нього на очах відтоді, як він полював у непрохідних лісах біля берегів Отсего. Він і тепер жи­ве й полює в тому самому краї, але все частіше замість густих лісів, де йому була відома кожна стежка, натрапляє на вирубані ділянки, забудовані чи засіяні колоністами. Він, слідопит і розвід­ник, губиться в нетрях нових законів і стосунків між людьми. Шкіряна Панчоха хоче жити за звичаями часу, що давно минув, і разом з Джоном Могіканином віддається спогадам про колишні дні, коли панувала простота, а особиста мужність була вища за хитро­сплетіння формальних за­конів.

Таким і постає уперше в уяві письменника Шкіряна Панчоха, якого Купер змалював у романі “Піонери”. І, немов бажаючи збагнути й пояс­нити цю тугу старого Натті Бампо за минулим, Купер згодом повернувся до тих часів, коли Звіробій, чи Довгий Карабін, чи Слідопит був у роз­квіті своїх сил, хоч і спостерігав уже з тривогою початок майбутніх змін, що й описано в романах “Звіробій”, “Останній із могікан” і “Слідопит”.

Звідки письменник довідався про все це? Індіанських вождів — “останніх із могікан” — і старих піонерів Купер ще застав у своєму ди­тинстві й міг чути їхні у чомусь вірогідні, а в чомусь фантастичні оповід­ки. Біографи Купера навіть називають такого собі Шіпмена, який, ма­буть, став для письменника прообразом Шкіряної Пан­чохи...