Розділ 1
Моє ім’я Олег Бербенко, чи воно вам щось каже? Мабуть, якщо ви не мій родич або хоча би знайомий, то про мене ніколи не чули. Хіба в дитинстві мене показували по місцевому телебаченню у Слов’янську, тоді я виграв у новорічному конкурсі якусь іграшку, і про це зняли репортаж. Щоправда, сумніваюся в тому, що у вас така гарна пам’ять, бо відбулося це років п’ятнадцять тому. Отож ми незнайомі, але, якщо все складеться ідеально, то ви ще не раз почуєте моє ім’я. Знаю, звучить оптимістично, і це незважаючи на те, що віра в «ідеальний світ» дається мені останнім часом нелегко. Повноцінне розуміння того, що я за людина, і що взагалі відбувається навколо, кудись зникло, коли я після служби в зоні АТО повернувся до цивільного життя. Знову і знову пірнаю в роздуми, щоби відповісти самому собі на ці запитання, а далі народжуються історії. Вони не мають зі мною нічого спільного, але відводять від леза, на якому стоїть наш світ. Звідси й виникають мої розповіді. Та чи потрібні вони комусь насправді? Моторошно уявити, що це лише для тебе…
— Ще раз: про що мова в цій книзі? — запитав Іван Володимирович, зупинивши мій потік думок.
— Про дівчину, яка потрапила у важку життєву ситуацію й залишилася зовсім сама. Там багато чого: кримінал, детектив, драма. Дуже цікавий і насичений сюжет, — відповів я.
Іван Володимирович дивився на мене зі жалем, наче я недорозвинута дитина, а йому важко відмовляти в моєму фантастичному й непридатному до виконання проханні. Цей чоловік мав приблизно сто кілограмів ваги, на товстому череві дорога біла сорочка ледь не репалася. З першого погляду він був схожим на типового бізнесмена, який обдирає народ і біжить по головах без докорів сумління. Але його добре обличчя вселяло довіру. Він володів великим видавництвом, яке належало до топ тридцяти українського літературного ринку. Нас познайомила моя близька подруга Аліна, вона раніше була власницею друкарні, яку продала, щоби допомогти моєму підрозділові, коли ми були на фронті. У процесі спілкування Аліна дізналася, що я живу мрією стати письменником, і пообіцяла зв’язатися з потрібними людьми. Ось і сиджу в офісній будівлі у центрі Києва та розповідаю Іванові Володимировичу про свою книгу, яку разом із рецензією я передав йому ще два місяці тому.
— Я погортав трохи, ти гарно пишеш, мені сподобалось. Але таку книгу… Таку історію, можна було б видати, якби ти був уже відомим. Розумієш? — говорив він зі мною, протягуючи кожне слово у своїй незвичайній манері.
— Ні, не розумію. Яка різниця, хто видає книгу, якщо вона хороша?
— Різниця в тому, що я можу її видати, але не зможу продати. Я тобі сто відсотків даю. Проте послухай, ти талановитий хлопець, не кидай писати, просто це не та книга, з якою можна вийти на ринок.
Я відвернувся та подивився у вікно, протягнувшись поглядом упродовж усієї стіни: воно освічувало кімнату денним світлом. Блакитне небо було чистим, лише в центрі висіла самотня хмара.
До Києва я приїхав одразу, як закінчив роман, першого ж дня передав його Іванові Володимировичу через Аліну, а далі, не бажаючи повертатися додому, орендував собі кімнату на лівому березі Дніпра й узявся шукати роботу. Великі ставки робив на літературу, але тепер розумію, що зі мною зараз спілкуються лише завдяки клопотанню, а серйозно розглядати мою писанину ніхто не збирався. Як діяти далі, реальних ідей не було, від злості хотілося зарядити товстуну в ніс, але я розумів, що це нічого не змінить.
— От чому ти вирішив написати таку дивну історію, скажи? — запитав мене видавець.
— Просто до мене «приходять» різні ситуації, а я їх записую. Раніше писав тільки короткі розповіді, а тепер вирішив узятися за роман. Мені подобається, це дарує задоволення, тим паче, історій у голові багато, хочу регулярно їх видавати.
— Олеже, ну ти ж був у АТО, правильно?
— Був, — відповів я, розуміючи, до чого він хилить.