Розповіді про пілота Піркса

Випробування

1

— Курсанте Піркс!

Голос Ослячої Лучки висмикнув його із глибокої замріяності. Він саме уявляв, що в годи­нниковій кишеньці старих цивільних штанів, які лежать на дні шафки, покоїться монета у дві крони. Срібна, дзвінка, забута. Мить тому він точно знав, що там нічого нема, хіба стара поштова квитанція, але поволі упевнився, що монета таки могла там лежати, й коли Осляча Лучка вимовив його прізвище, він уже був цілковито впевнений у цьому. Він уже майже відчував її закругленість і бачив, як вона розпирає кишеньку. Він міг піти в кіно – і ще лишилось би півкрони. А якби він пішов лише на хроніку, то лишилось би півтори, він відклав би крону з цієї суми, а за решту пограв би на автоматах. От якби автомат заклинило, й мідяки невпинно посипались би прямо до його підставленої долоні, а він ледве встигав би пакувати їх до кишені, й підставляв би руку знов... Сталося ж таке зі Смігою!

Коли його викликав Осляча Лучка, він ледь не згинався під тягарем несподіваної фортуни.

Викладач заклав за своїм звичаєм руки назад і, спираючись на здорову ногу, запитав:

– Курсанте, що б ви зробили, натрапивши під час патрулювання на чужопланетний корабель?

Курсант Піркс розтулив рота, ніби хотів таким чином вигнати відповідь, яка в ньому засіла. Він виглядав немов остання у світі людина, котра знає, що треба робити, зустрівши чужопланетні ракети.

– Я наблизився б, – сказав він глухим, на диво згрубілим голосом.

Увесь курс завмер. Усі відчули, що зараз буде щось не таке нудотне, як лекція.

– Дуже добре, – батьківським тоном мовив Осляча Лучка, – і що далі?

– Загальмував би, – вибовкав курсант Піркс, відчуваючи, що перебуває далеко за передовою лінією своїх знань.

Він гарячково шукав в опустілій голові якісь параграфи «Поведінки в космосі». І мав таке враження, що ніколи в житті не бачив їх у вічі. Скромно потупив очі й тоді побачив, як Сміга говорить щось у його бік самими губами. Він відчитав це й навіть повторив уголос, поки сенс тих слів ще не встиг дійти до нього:

– Я б їм представився.

Увесь курс заревів в один голос. Осляча Лучка секунду стримувався, однак і собі вибухнув сміхом. Та дуже швидко споважнів:

– Курсанте, підійдете до мене завтра з навігаційною книжкою. Курсанте Берст!

Піркс сів так, начебто стілець був зі скла, яке ще не встигло остаточно вистигнути. Він навіть не мав великої образи на Смігу – такий уже був його однокашник: не міг проґавити оказії, якщо вона підверталася. Він не чув ані слова з того, що говорив Берст, – той креслив на дошці криві, а Осляча Лучка стишував за своєю звичкою відповіді електронного Калькулятора – через це курсант, якого викликали до дошки, врешті-решт хибив у розрахунках. Правила дозволяли користуватися Калькулятором, а втім, Осляча Лучка мав власну теорію з цього приводу: «Калькулятор – це також людина, – казав він, – і може зіпсуватися». Піркс не тримав образи навіть на Ослячу Лучку. Він ні на кого не тримав образи. Майже ніколи. Через п’ять хвилин він уже стояв перед крамницею на Диергоффа й розглядав на вітрині газові пістолети, з яких можна стріляти холостими, бойовими або газовими кулями, – комплект шість крон, разом із сотнею набоїв. Звичайно, на Диергоффа він був лиш у своїй уяві.

Після дзвінка курс звільнив аудиторію, без крику й тупотіння, як то заведено в першого або другого курсу – а вони, врешті-решт, уже не діти! Майже половина потягнулася до їдальні – там не було о цій порі нічого їстівного, зате можна було зустріти нову офіціантку. Здається, гарненьку. Піркс повільно йшов поміж скляних шаф, повних зоряних глобусів, і з кожним кроком втрачав надію, що в кишеньці знайдеться двокронова монета. На останній сходинці він уже був певен, що її там ніколи й не було.

Біля входу стояли Берст, Сміга й Паярц, із яким вони просиділи півроку за одним столом на космодезії. Він замазав тушшю усі зорі в Пірксовому атласі.

– Завтра у тебе випробувальний політ, – сказав до нього Берст, коли Піркс їх минав.

– Нормально, – флегматично відповів Піркс.

Він не дозволяв так просто розіграти себе.