O.Henry. Roads of Destiny. —
Doubleday, Page & Company, 1918.
Переклад з англійської Євгена Онуфрієнка
Ілюстрації Олега Кіналя
«Шляхи Д олі» — одна з 12 збірок новел О.Генрі, що їх видавництво «Богдан» запланувало до друку. Саме завдяки своїм оповіданням, у яких іскрометний гумор тісно переплітається з маленькими трагедіями, а їхнє закінчення неможливо передбачити, письменник і зажив світової слави.
І
Шляхи Долі
Чимало я ходив шляхів шукати —
Ген там, за ними — моє майбуття,
І вірне серце, і любов, і світлі путівці,
Чи ж не зведуть вони мене на манівці?
Чи зможу я спіймати, чи мушу занедбати
Тебе, о Доленько моя?
Невидані вірші Давида Міньйо
Пісня відлунала. Слова були Давидові, мелодія — народна. Товариство, що зібралося у корчмі за столом, щиросердо плескало в долоні, адже юний поет платив за вино. Один лиш нотар, Мосьє Папіно, похитав трохи головою на ті рядки, адже був він людиною ученою і з рештою товариства не пив.
Давид вийшов на сільську вулицю, і свіже нічне повітря звіяло винні випари з його голови. А тоді пригадав він сьогоднішню сварку з Івонною і те, що постановив собі цієї-таки ночі покинути дім та вирушити у широкий світ на пошуки слави та пошанівку.
— Коли мої вірші будуть у всіх на вустах, — жваво мовив він сам до себе, — отоді вона, певно, згадає усі ті прикрі слова, які сказала мені сьогодні.
Окрім гульвіс у корчмі, увесь сільський люд уже спочивав у своїх ліжках. Давид тихцем пробрався до своєї кімнатки у прихатку батьківської садиби та зібрав у в’язанку своє нечисленне вбрання. Почепивши той клунок на палицю, він завдав його собі на плече та вийшов на шлях, що вів із Вернуа.
Він проминув отару батькових овець, що скупчилися у загорожі, де їх залишали на ніч — овець, яких він пас щодня і які розбрідалися врізнобіч, поки він писав вірші на клаптиках паперу. Давид побачив, що у вікні Івонни ще й досі горіло світло, і це несподіване видиво послабило його рішучість. Либонь, те світло у вікні означало, що зараз вона, невсипна, гірко розкаювалася та шкодувала про своє пересердя, і, може, зранку... Але ні! Він прийняв рішення. Таке місце, як Вернуа, було не для нього. Там жодна душа не розділяла його думок. Перед юнаком лежав шлях, що вів уперед, до долі та майбуття.
Верстав Давид свій шлях уже три льє 1 тьмяною, залитою світлом місяця рівниною, прямою, мов зорана плугатарем борозна. У селі вважали, що шлях цей веде, щонайменше, до Парижа; і, йдучи, поет шепотів сам до себе ймення цього міста. Ще ніколи досі не заходив Давид так далеко від Вернуа.
Ліве відгалуження
Отже, верстав Давид свій шлях уже три льє, аж тут пряма дорога стала заплутаною. Тут її прямохресно перетинав інший, ширший шлях. Давид постояв трохи, непевний, який шлях обрати, а тоді повернув ліворуч.
У пилюзі, що вкривала цей широкий гостинець, відкарбувалися сліди коліс, які залишив по собі якийсь повіз, що нещодавно тут проїхав. Десь за півгодини юнак, ідучи, пересвідчився в існуванні повозу, що залишив оті сліди, адже побачив громіздку карету, яка застрягла у трясовині, перетинаючи невеличкий струмок біля підніжжя крутого пагорба. Візник та форейтори 2 щось вигукували та щосили смикали коней за вуздечки. На узбіччі гостинця стояли велетенський, вбраний у чорне чоловік та струнка пані, закутана у довгий легкий плащ.
Давид бачив, що старанням служників бракувало вправності. Юнак спокійно перебрав на себе керівництво їхніми трудами. Верхівців, що супроводжували карету, він напутив, аби вгамувалися і не галасували на коней, а ліпше доклали своїх сил до коліс. Тепер лиш один візник своїм знайомим тваринам голосом спонукав коней рухатися вперед; а сам Давид підважував дужим плечем задню частину карети, аж ось, за одним злагодженим поштовхом величезний повіз викотився на твердий ґрунт. Верхівці, що супроводжували карету, зайняли свої місця.
Ще якусь мить потому Давид стояв ні в сих ні в тих. Велетенський добродій махнув йому рукою.