Темрява навколо нас

Її голос дзвенить над пляжем рожевого піску: «Вставай, Амброузе. Доганяй мене».

Тепер Мінерва тоне. Її сильні руки марно колотять океан.

Я намагаюся кричати, але горло геть пересохло.

Мінерва ніколи не потребувала допомоги, ніколи в житті.

Не можу розплющити очей.

Я не там, де думав. Знову намагаюся гукнути, попри те, що в горлі пече: «Я йду! Я врятую тебе!»

Стукіт твердого полікарбонату по твердому полі­карбонату, дзвін і перекочування. Дзижчання.

Коли розплющую очі, світ не стає інакшим.

Я сліпий.

Звук «дз-дз».

Я не сліпий — я був у повній темряві. Тепер є світло.

— Хтось є? — запитую я, блимаючи від фіолетового опіку.

Звучить голос. Я впізнаю його.

— Трапився нещасний випадок, Амброузе. Ти був у комі. Я повідомлю, коли тобі можна буде рухатися.

— Мамо? Ти де? — мій голос звучить, як схлип. Їй би не сподобалася його слабкість.

— Я не твоя матір, хоч і говорю її голосом, — каже вона. — Я використовую скін її голосу.

Скін голосу. Корабель. Точно. Я на «Місії».

— Ти — операційна система, — кажу я. Мої очі сіпаються в очницях. Білі полікарбонатні стіни, «04» надруковано великими рубаними цифрами поруч із дверним отвором. Піску немає. Тут не місце для піску. Я на завданні.

— Розкажи останні новини про сестру.

Мати — моя операційна система — не потребує часу на обмірковування. Вона починає говорити, перш ніж я закінчую.

— Ти на завданні з пошуку Мінерви або тіла Мінерви.

— Я це знаю, ОС, — випльовую, — я спитав про новини.

Підлога гуде. Перед очима знову постає картина: мої батьки, брати й сестри граються на нашому фірмовому, Касків, рожевому піску, Мінерва у білому спортивному купальнику хлюпається у хвилях па­рую­чої морської води, мати кричить: «Швидше, Мінерво, ти можеш плисти швидше!» — мої гарячі бронзові пальці шукають поміж пекучих штучних піщинок морську мушлю. Космодром моєї сім’ї далеко в блакиті, обертаються параболічні антени. Рояться рекреаційні супутники.

— Ти зволікаєш, бо не маєш інформації, чи тому що Мінерва мертва? — запитую я. Хочу додати ще щось, але горло надто болить.

— Я поінформую тебе, щойно будеш готовий.

Примудряюся струснути головою, хребці аж скрегочуть.

— Це не так працює. Ти поінформуєш мене зараз.

— Запуск був із ускладненнями, але зрештою успішний, — каже ОС. — Ти на борту «Спільної Місії», Земля зі своїм Місяцем далеко позаду. Ми на шляху до аварійного маяка Титану. Його сигнал не змінився.

Звісно, моя сестра жива. Померти було б провалом, а Мінерва Каск не провалює місій. Я пробую ковтнути, але не маю слини.

— Води, — каркаю я.

— Коло ліжка, — відказує ОС.

Мої зіниці розширюються, а тоді фокусуються на руці. Це моя рука, та я дивлюся на неї, мов на чужу, коли вона наштовхується на полікарбонатну тацю поруч. «Мені подобається моя рука, — вирішує мерехтливий мозок. — Це гарна рука». Чашка з водою тут, задалеко, аж раптом заблизько. Я не втрапляю до рота, вода ллється по щоці. М’язи руки сильно скорочуються, і чашка падає й котиться. Крізь туман болю я примудряюся промовити слово. Це слово: «Ай!»

Із сусідньої кімнати долинає тонке дзижчання, і вздовж стіни суне робот. Він скидається на половинку білого баскетбольного м’яча. Робот видає делікатне попереджувальне «дз» і випускає з отвору складані обценьки, стискає чашку й ставить її рівно. З іншого отвору з’являється носик і доливає води.

— Гідратація на той момент, коли ти зможеш її контролювати, — каже мати. Ні, моя мати залишилася на Землі. Я більше не зроблю цієї помилки. — Можливо, ти захочеш розім’ятися, перш ніж знову спробуєш попити.

Я витягую другу руку, в яку, виявляється, встромлена крапельниця. М’язи стискає спазм, і рука падає на ліжко. На каталку. М’язи болять іще сильніше, і я хапаю повітря. Не можу змусити себе вдруге спробувати напитися.