Сталкі та його команда

Хто не знає Кіплінґа, хто не зачитувався його блискучими оповідками з „Таких собі казок”, не чудувався описам природи із „Книги Джунґлів” або не чув пісень на його прекрасні вірші? Мабуть, із цим англійським письменником знайомий кожен. Однак Кіплінґ щоразу підносить нашому читачеві нові сюрпризи – то не опубліковані раніше казки чи поезії, то просто не перекладені досі українською оповідання. Цього разу сер Ред’ярд приготувався потішити нас своїми шкільними історіями, першу частину яких зібрано у книзі „Сталкі та його команда”, до якої увійшли оповідання про юнацькі роки Кіплінґа.

1878 року він переступив поріг «Коледжу Збройних сил», зовсім нещодавно перед тим відкритого у селі Вестворд-Гоу! в західному Девоні на самому березі Атлантичного океану. Тоді майбутньому нобелівському лауреату було 12 років, а в 16 років він, як випускник, уже прибув у розпорядження „Civil & Military Gazette”, де розпочав журналістську роботу.

Чим же така особлива ця книга, і чим такі примітні ці три роки, проведені Кіплінґом у Вестворд-Гоу?

У коледжі в часи Кіплінґа навчалося дві сотні учнів. Їх було розподілено на гуртожитки, кожен з яких мав свого вихователя (згадаймо Гоґвортс!). Гуртожитки були, наче ворогуючі племена, вони постійно змагалися між собою і неофіційно, і в показниках у спорті та навчанні. Молодші учні спали у загальних приміщеннях, а старші займали по троє окремі кімнати на горішньому поверсі. Мати такі апартаменти було почесно і хлопці гаряче обороняли такий свій привілей. Історії про школи-інтернати користувалися великою популярністю у Англії наприкінці 19 століття, та й зараз викликають інтерес у читачів, однак такої, як ця, ви не знайдете. Наша книга справді хлопчача. Неприємні історії про неприємних хлопців у неприємній школі – так характеризували „Сталкі та його команду” сучасники.

Сам коледж було створено 1874 року офіцерами колоніальних військ. Школа для хлопців – майбутніх військових – стала горнилом, у якому вчителі працювали над „переплавкою хлопчиків у справжніх чоловіків”. Цій меті сприяли і напівармійський уклад життя у коледжі, і похмура девонська погода, і розташування у глушині, далеко від великих міст та популярних маршрутів. Сам Кіплінґ згодом писав: „Коледж заснували небагаті офіцери, щоб дати своїм синам по змозі недорогу освіту. Це була велика школа-фортеця, понад три чверті учнів якої народилися поза Англією і мріяли стати військовими, як їхні батьки. Навіть за мірками того часу школа була бідно обставлена, а місцева їжа викликала би бунт серед учнів Дартмура”.

Саме таку школу описує Кіплінґ у книжці, яку ви тримаєте в руках. Даючи волю своїй уяві, він все ж розповідає правдиві історії про те, що траплялося під час навчання з ним та із двома його друзями – Бірсфордом та Данстервілем. Здається, таких шибайголов, як ця трійця, ще пошукати! Хлопці, як то кажуть, були „самі собі на умі”, щомиті готові вчинити якусь капость, пожартувати з однолітками чи з учителями, відкараскатися від додаткових годин, вибратися за дозволену територію, щоб покурити люльки або постріляти кроликів. І що головне – їх ніхто не може впіймати на гарячому, їх страшенно важко вивести на чисту воду і покарати. Здається, і це було дуже важливо для Кіплінґа, жорстка система освіти настільки загартувала цих своїх учнів, що вже не могла дати їм раду. І саме з таких учнів згодом виходять талановиті митці, здібні головнокомандувачі, а часом і геніальні поети.

***