Століття таємниць : роман

Зникнення в потязі та жовтий телефон

Я їхав у нічному потязі до Києва. На твердих полицях плацкартного вагона мені, як не дивно, вдалося навіть подрімати, хоча ця розкіш тривала недовго. Грубий голос провідниці: «Скоро Київ» повернув до свідомості, а всі старання знову провалитись у царство Морфея не дали жодного результату. Підозрюю, що однією з причин безсоння був нестерпний аромат, якщо можна так висловитись, у цьому транспорті. Суміш запаху брудних шкарпеток, поту й відчиненого туалету з’єдналися в неповторний сморід. Хто хоч раз їхав у потязі «Київ — Одеса», відразу зрозуміє про що мова, до речі, подібна ситуація повторюється в більшості поїздів залізниці, тому подальший опис зайвий.

Сівши, я подивився навколо. Контингент людей доволі різнився, хоч яскравою групою серед присутніх виділялися обгорілі відпочивальники, які поверталися з моря. Вони «тримали» свою відпустку до останнього, щоб сповна насолодитися теплими днями під час бархатного сезону. Ця назва залишилась із 1960-х років, коли приморські пансіонати були забиті свідомими громадянами, котрі приїздили за дефіцитними путівками. Зусилля, витрачені на їх пошук через знайомих та різного роду керівників, автоматично робили відпочинок удалим. Навіть у часи незалежності мені не вдалося зустріти жодного, хто назвав би цей період українським відповідником «оксамитовий». Мабуть, тому, що він не в змозі передати всю ностальгію за тим часом, у якому залишилися молодість і дитинство старшого покоління.

Ще одну яскраву касту пасажирів у потязі складали студенти, які їхали на навчання. Вони, своєю чергою, поділялися на дві групи: тих, хто вступив до вишу цього року, і тих, хто вже встиг пожалкувати про своє рішення. Останніх узагалі не цікавила думка довколишніх та їхній спокій. Розповіді про літній відпочинок та непристойні жарти, густо прикрашенні лайкою, звучали в усьому вагоні. Ніхто з пасажирів не робив за таке зауважень. Принцип «моя хата скраю…» у цьому випадку спрацьовував автоматично, така собі захисна функція організму, відлуння 90-х. Сором’язливі першокурсники були цілковитою протилежністю своїм старшим братам по науці. Вони ще не знали, як поводитися, і зніяковіло дивились у вікно, слухаючи музику з навушників. Їхні напружені вирази обличь викликали посмішку та безглузді спогади про перші залицяння.

Усі інші подорожні не вирізнялись особливими зовнішніми ознаками, що могли б їх зарахувати до певної групи сучасного соціуму, не враховуючи кількох чоловіків, які прямували до столиці, безперечно, у пошуках кращого життя. З першого погляду ставало зрозуміло, що ці люди їдуть не кудись, а звідкись.

Як і більшість інших, я вдавав, що, крім мене, у вагоні нікого нема, і намагався не зважати на згадане різноманіття ароматів. Моя поїздка була вимушеною й непередбаченою. В одному зі столичних клубів молодий вінницький гурт презентуватиме першу платівку. Хлопці справді перспективні й, на мою думку, через рік уже займатимуть перші стрічки у радіотопах. Знайомий редактор одного із солідних журналів зателефонував і запропонував підзаробити. Наші потреби збігалися: його сторінці «Про культуру» потрібен був матеріал, а мені — гроші. І хоч їхати з міста не хотілося, та все ж бажання розжитися свіжими купюрами перемогло. Тим паче, що витрати на дорогу оплачувала редакція, а провести вихідні в Києві за чужий рахунок завжди приємно.