Уламок снаряда

Розділ перший.

Як було скоєно злочин

— Уявіть, що колись я опинився з ним віч-на-віч, просто на території Франції!

Елізабет поглянула на Поля Дельроза з ніжним виразом обличчя жінки, яка нещодавно вийшла заміж і захоплюється будь-яким словом свого коханого.

— Ви бачили Вільгельма II у Франції? — поцікавилася вона.

— Я бачив його на власні очі, й не можу забути жодної анінайменшої обставини цієї зустрічі. Хоча з того моменту минуло багато часу...

Він заговорив із раптовою серйозністю, ніби цей спогад пробудив у його пам’яті найгнітючіші думки. Елізабет попросила чоловіка:

— Полю, розкажіть мені про це детальніше, гаразд?

— Звісно ж, я вам розповім, — сказав він. — До того ж, хоча у ті часи я був іще дитиною, ця подія настільки трагічно переплелася з моїм життям, що я не можу не довірити вам усіх її подробиць.

Вони зійшли з потяга, який зупинився на станції Корвіньї, кінцевому пункті місцевої залізничної лінії, що починалася від столиці, перетинала долину ріки Лізерон 1 і закінчувалася за шість льє до кордону біля маленького лотаринзького міста, яке Вобан 2 оточив, як він писав у своїх «Мемуарах», «найдосконалішими равелінами, які лишень можна собі уявити».

На вокзалі було надзвичайно людно. Впадала у вічі величезна кількість солдатів та офіцерів. Безліч подорожніх — сімей буржуа, селян, робітників, відпочивальників із сусідніх курортних містечок — для яких Корвіньї слугував транспортним вузлом, юрмилися на пероні посеред купи багажу і пакунків, очікуючи чергового потяга до столиці.

Це був останній четвер липня 3, наступного дня мали оголосити мобілізацію. Елізабет занепокоєно притулилася до чоловіка.

— Ох! Полю, — сказала вона, затремтівши, — хоч би не було війни!..

— Війна? Що за дивна ідея!

— Але всі ці люди, які виїжджають, усі ці сім’ї, які намагаються поїхати подалі від кордону...

— Це ще нічого не доводить...

— Ні, але ж ви нещодавно читали про це у газетах. Новини дуже лихі. Німеччина готується до війни. Вона все обдумала заздалегідь... Ах! Полю, а якщо нам доведеться розлучитися!.. І потім, я вже нічого не знатиму про вас... і потім, якщо вас поранять... і потім, якщо...

Він стиснув її руку.

— Не бійтеся, Елізабет. Нічого такого не станеться. Щоб розпочалася війна, хтось має її оголосити. Що за божевільний, одіозний злочинець, посміє зараз узяти на себе таке огидне рішення!

— Я не боюся, — сказала вона, — і я навіть впевнена, що була б дуже мужньою, якби вам довелося піти на війну. Тільки... тільки, щодо нас це було б жорстокіше, ніж щодо багатьох інших. Лише подумайте, мій любий, ми одружилися лише сьогодні вранці.

При згадці про цей зовсім недавній шлюб вона відчула велику та глибоку радість, і її гарне біленьке обличчя, оточене ореолом золотих кучерів, освітилося ясною довірливою усмішкою. Вона прошепотіла:

— Ми одружилися сьогодні вранці, Полю... Отже, ви розумієте, як мало щастя я поки що зазнала.

Раптом увесь натовп зворохобився. Всі подалися до виходу з вокзалу. Там генерал у супроводі двох старших офіцерів прямував до свого автомобіля. Залунала військова музика: по Вокзальній вулиці промарширував батальйон єгерської піхоти 4. За ними простувала, очолювана артилеристами, кавалькада з шістнадцятьох коней, що тягнули величезну гармату, силует якої, попри громіздкий лафет, здавався дуже легким завдяки надзвичайній довжині ствола. А ще далі сунула череда волів.

Полю не вдалося знайти носія, тож він стояв на тротуарі з двома дорожніми торбами в руках, коли чоловік у шкіряних гетрах, одягнений у великі зелені оксамитові бриджі та мисливську куртку з роговими ґудзиками, підійшов до нього і, знявши шапку, промовив:

— Месьє Поль Дельроз, чи не так? Я управитель замку...

У нього було енергійне та відверте обличчя, шкіра загрубіла від сонця й холоду, сиве волосся і той дещо суворий вигляд, який іноді мають старі слуги, коли їхня посада передбачає повну незалежність. Вже сімнадцять років він жив у маєтку графа д’Андевілля, батька Елізабет, — величезному володінні Орнекен, розташованому неподалік від Корвіньї, й управляв ним.