Улас Самчук: ескізи до творчого портрета

Серія «Ім’я на обкладинці»

Випуск VII

Сергій Синюк

Улас Самчук: ескізи до творчого портрета

Серію «Ім’я на обкладинці» засновано 2016 року.

Найточнішу автобіографію письменник залишає у власних творах. На сторінках романів Уласа Самчука — динамічний і загадковий життєпис одного з найцікавіших майстрів української прози ХХ століття.

Я дописую цю книжку якраз перед тридцятими роковинами смерті Уласа Самчука.

Тридцять років чоловіка нема на білому світі, а його недруги все не дадуть йому спокою.

Талановита людина часто виявляється чужою у гроні здібних. Стосовно Уласа Самчука це точно сформулював дослідник його творчості Андрій Жив’юк: «парадокс, який являє собою життєва і творча доля Уласа Самчука: він завжди був у центрі подій літературного, громадського, політичного життя, завжди був «при ділі», проте рівно завжди почувався, а то й був пойменований, іншим, чужим де б то чи з ким то не було. У сім’ї — «босяком — ледащо», у Польщі — «діччю гайдамацькою», у Львові — волиняком, серед католиків — православним, взагалі серед віруючих — «пантеїстом», з мельниківцями — не членом організації, з бандерівцями — мельниківцем, в цілому політичному середовищі — «міновіховцем», у МУРі — «генералом», у Канаді — «жебраком», з вихідцями із підрадянської України — націоналістом-емігрантом, з колегами по літературному цехові — тим, хто визначає вартість письменника обсягом і кількістю написаних ним книжок. Не кажучи вже про органічну Самчукову ненависть до радянської влади, яка платила йому тією ж монетою».

Самчука і досі не люблять «радянські люде», яких іще чимало залишилося на різних суспільних щаблях. Від обивателів, що так і не витрясли з підсвідомості рештки радянського агітпропу, отієї халтури роботи Мельничука і Харчука, на зразок: «Тепер Улас Самчук у Канаді. Він служить американським імперіалістам. Служить з такою ж відданістю, як служив Гітлерові, німецькому фашизмові», до «Червонястих політиків», які далекого вже 2004 року так і не проголосували за законопроект про загальнодержавне відзначення столітнього ювілею письменника. В цьому нема нічого дивного — люди лівих та лівацьких симпатій за визначенням не можуть любити автора таких рядків: «Хто вірить у большевизм — є свідомий злочинець проти себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм зміниться, — ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть».

Проте цікаво, що й літературознавиці постмодерного керунку, позірно зорієнтовані на декомунізацію та євроінтеграцію, раз по раз висловлюють інтенсивне здивування побутуванням творів Самчука в шкільній програмі, оскільки «Уласа Самчука читати у двадцять першому столітті якось дуже архаїчно. Література «мурівської» доби, наскільки мені розповідають, представлена в шкільній програмі Самчуком і Багряним. Багряний він хоча б гостросюжетний, там сюжет можна. Але Улас Самчук письменник нудний, старосвітський, писав він погано (ну це моя приватна оцінка) і лише тому, що він писав ну… ідеологічно правильні речі, це не підстава мучити дітей нудними творами. Казав колись один… ну, учитель мій можна сказати…, що Уласа Самчука можна читати лише при гасовій лампі. Щось в цьому є. Ну а ми ж тепер не при гасовій лампі. Навіть коли світла немає — ми не при гасовій читаємо».