Вівторок 26 червня
Розділ перший
— Це — найнудніше літо на світі, — проголосив дев’ятирічний Олівер Вандербікер. Одягнений він був у спортивні шорти та вицвілу блакитну футболку, волосся стирчало врізнобіч.
— А це лише перший тиждень канікул, — нагадала йому міс Джозі, сусідка Вандербікерів із третього поверху.
Вандербікери займали два нижні поверхи будинку з піщанику в Гарлемі, але діти проводили чимало часу на третьому поверсі, поки їхня матуся випікала смаколики для своїх замовників. Міс Джозі, з бігуді на голові, поливала численні горщечки з розсадою, що закривали усю поверхню кухонного стола. Покінчивши з цим, вона підійшла до підвіконня і зрізала кілька фіолетових квіточок, потому поставила їх у вазу і простягла Лейні:
— Віднеси їх містерові Джиту. Гаразд, люба?
Лейні — «п’яти років із чверткою» і наймолодша з чотирьох Оліверових сестер — облишила в’язати бантики на вухах кролика на ім’я Паганіні й підвелася. Одягнена вона була в сріблясту спідничку з блискучого тюлю, фіолетову футболку та глянцеві червоні черевички. Підошви черевичків були страшенно слизькі, тому Лейні дуже обережно й неквапно підійшла до містера Джита, намагаючись не розхлюпати воду. Паганіні стрибав поруч, кумедно хитаючи голівкою, так що вуха його сколихувалися і стрічечки тріпотіли в повітрі.
— Як це ти примудрився так швидко заскучати? — спитав містер Байдерман.
Містер Байдерман був їхнім сусідом з четвертого поверху та хазяїном будинку. Упродовж шести років він безвилазно сидів у своєму помешканні, й лише пів року тому вперше вийшов звідти. У грудні він навіть хотів було відмовити батькам Вандербікерів у продовженні оренди, але дітлахи-Вандербікери змогли переконати його дозволити їм залишитися і тепер активно працювали над тим, аби містер Байдерман нарешті вийшов із «піщаника». Майже щодня він навідував Вандербікерів, а також міс Джозі та її чоловіка, містера Джита, однак будинку іще жодного разу не полишав.
Олівер плюхнувся в сонячно-жовте пластикове крісло поруч із кухонним столом, поклавши лікті на металеву стільницю і підперши долонями голову:
— Робити геть н í чого. Принаймні мені.
Олівер спостерігав за тим, як міс Джозі дістає коробку з-під взуття із верхньої полички шафи і знімає з неї кришку. Всередині лежала добра дюжина флаконів із ліками. Вона по черзі відкривала флакони і зсипала пігулки по одній у чашку.
— А чим ти хотів би зайнятися? — спитала міс Джозі.
— Листуватися з друзями по мобільному, якого в мене немає, — повідомив Олівер. — Переглядати відео баскетбольних матчів у ютубі. Грати у Майнкрафт 1.
Містер Байдерман стиснув губи.
— Ну й діти пішли, — промовив він і продовжив читати вголос містерові Джиту книжку про історію троянд в Англії. Олівер помітив, що очі містера Джита поволі заплющуються — либонь, він був знуджений до смерті.
Джессі Вандербікер, якій уже за кілька місяців мало виповнитися тринадцять, сиділа на пожежних сходах помешкання міс Джозі і читала біографію славетної жінки-фізика Ву Цзяньсюн. Дівчинка просунула голову в кухонне вікно, обвите паростками плюща, що звисали згори, з квіткових горщиків містера Байдермана, і вусиками чіплялися за стіни будинку. Кучеряве волосся Джессі зачепилося за один такий вусик, і тепер вона нагадувала страченого на електричному стільці.
— Направду, Олівере, — зауважила Джессі, — ти гірший за Германа Гакслі.
— Герман Гакслі! — процідив крізь зуби Олівер. Порівняти його з Германом Гакслі було однаково, що з жуйкою, яка прилипла до підошви, чи з отруйною медузою, що затаїлася в морі пречудового літнього дня, коли ти саме намірився шубовснути, мов гарматне ядро, з причалу у воду. Герман Гакслі скаржився на все на світі — на холодну воду, на спекотну погоду і навіть на новісінькі фірмові — від «Найк» — кросівки, за які будь-який інший хлопець віддав би все на світі.
— Атож, — сказала Джессі, витягаючи свій новенький, отриманий лише тиждень тому мобільний, і почала тицяти в нього великими пальцями.
Олівер, побачивши, як Джессі хизується своїм телефоном, відчув, що на нього накочує зелена хвиля заздрощів.
