Забудь мене. Знайди мене : роман

Частина перша

Той ранок був прозорий та легкий, як дівоча мрія. Вночі полило рясним дощем, а вже на світанку хмари розвіяло, й від недавньої негоди не залишилось і сліду. Тільки калюжі на нерівних хідниках, у яких відбивалося погідне небо, й застиглі краплини на молодому листі, немов погублені намистини, нагадували про недавню зливу. А пахощі! Тільки в цю пору і лише після дощу так духмяніють трави. П’янкий аромат бузку наповнював ранкове повітря, що вже встигло прогрітися й лагідно пестило Мартине обличчя. Дівчина стала навшпиньки біля одного з парканів, дотягнулася до найближчої гілки й зірвала невеличку китицю бузкового цвіту. Вона не розуміла, чому, але настрій у неї був навдивовижу піднесений, хоча наразі й не знаходила пояснення райдужним почуттям, які збуджували її душу трепетними сподіваннями. Вона ледве стримувалася, щоб не всміхатись сама до себе (бо що подумали б люди?), хоча насправді їй кортіло дарувати радість усім перехожим, які цієї пори поспішали у своїх справах.

Марта йшла на уроки. Щоби добратися до школи, їй щоразу доводилося долати всю Гірку. Так називали ту частину Станиславова 1, що починалася за тунелем біля залізничної станції. Але це був не так тунель, як лишень дорога попід залізничним мостом, одначе кам’яні стіни, що височіли обабіч, справляли враження невеликого підземного коридору. Тунель спорудили давно, ще за Австрії, але ґрунт, вибраний під час прокладання дороги, дотепер височів чималим горбом обабіч шляху при в’їзді в північно-східну околицю міста, давши, властиво, їй таку назву — Гірка. Принаймні так пояснювали старші люди.

Отож того ранку, — а був це травень 1939 року, — Марта, як звично, йшла на заняття, її душа промінилась, а думками вона линула кудись далеко-далеко, у країну солодких мрій.

Не доходячи до крамниці Йося Кока, почула позаду легкі кроки, що наближалися підбігцем. Обернулась — її наздоганяла сусідська Галя.

— Гаразд! 2 Ти сьогодні вийшла з дому швидше?

— Так, дивись, який день! — примруживши очі, Марта вдихнула на повні груди повітря. — Зачекай, не квапся, маємо час.

Із Галею Ільбою вони часто йшли до школи разом. Хоча вона й була молодшою від Марти, вчилась у четвертому класі, але дівчата товаришували змалку, бо й батьки їхні приятелювали віддавна. Ільби мешкали на тій самій вуличці, що й Мартина родина, в самому кінці Завулкової. Далі, за ними, вже не було будинків, а лише людські городи, за якими — Канада. Чому так називали цю околицю, ніхто точно пояснити не міг. Може, тому, що дуже далеко, фактично, ген за містом, а може, через те, що неподалік була цегельня «Новий світ», — а саме так говорили про загадкову й незвідану Америку, куди вже й з Гірки виїхало кілька родин.

Шлях від дому до школи був довгий, зате рівний: із Завулкової треба вийти на Вовчинецьку, а тоді, не звертаючи нікуди, попри польський костел, який щойно будували, і мимо їхньої церкви, далі — попід тунель, а звідти, не звертаючи, прямісінько до порога жіночої школи сестер василіанок 3.

Школярів на вулиці легко можна було впізнати: дівчата ходили в однакових темно-синіх мундурках, на блузочках мали широкий комір, обшитий білою тасьмою, а на голові — беретик із значком та літерою «в» — себто «василіанки». Натомість хлопці мали на оксамитових кашкетах літеру «р», бо ходили до «Рідної школи». Носили вони теж темно-сині однострої з тонкими, трохи яснішими, пасочками вздовж штанів, світлі сорочки і краватки. «Рідна школа» була ще далі, у центральній частині міста, на вулиці Третього Мая.

Одне слово, цього ранішнього часу, давно прокинувшись од сну, Гірка швидко оживала, наповнювалася дзвінкими дитячими голосами й гомоном робітного люду, який приступав до звичних щоденних справ, а ще — гуркотом віконниць на крамницях, що їх уже відчиняли, лясканням батогів і вйоканням фірманів, котрі везли крам на ринок, цокотом кінських підків по горбкуватому бруку і лементом собак, які не пропускали далебі жодної фіри, щоб не обгавкати.