Жага та перлина: сучасний роман

Розділ 1

Костилюк, який раніше відіслав редактору одного з київських видавництв уже восьмий рукопис, а тепер уже прийшов до нього, майже з жахом усвідомлював, що йому відмовлять і цього разу.

— Герой ваш — якийсь дивний тип, — почав редактор без усякого вступу. — Якщо він такий крутий шпигун, агент якоїсь там розвідки, чи хто він, то якого біса відвернувся од неї, стоячи на краю? На краю, розумієте, що це? У нього рефлекс повинен бути, сильний тваринний рефлекс, хоч який він сміливий!

— Він розчарувався у всьому, у що вірив, і вже, може, й жити не хотів… — мовив Костилюк і посмикав комір заношеного светра, немов той його душив.

— Крутий агент спецслужб — і жити не хотів? — не погодився редактор. — Та читач очікує від такого героя карколомних подвигів, перемоги над ворогами і врятованого світу!

— Що він, не людина, по-вашому?

— Майже не людина — крутий агент! Гаразд, ідемо далі. Звісно, не варто виставляти жінок, впадаючи в крайнощі… ну, зрозуміло, якщо блондинка в короткій спідниці — то навіжена дурепа, й таке інше, але ж… доктор філософії у тридцять із чимось років і модельної зовнішності! А в іншому місці, вже зовсім інші люди, в готелі замість нормального сексу…

— По-вашому, якщо в готелі несподівано вломитись у номер — там обов’язково займаються сексом? — Костилюк хотів вибухнути, але стримував себе і говорив тихо, хоча голос був напруженим. — Нормальним сексом! У всіх готелях світу — секс і секс. Перенаселення сталося б! Китай би відпочивав.

— Але ж у вас теж…

— То не секс був, — уже майже без емоцій відповів Костилюк. — Він ґвалтував її.

— Це вже у нас не секс… — іронічно протягнув редактор. — Ну гаразд, ґвалтував. І що далі?

— Узагалі це у них звичайна річ. Як у середньовіччі — зловили дівчинку десь за селом, і робили з нею що завгодно, та ще й сміялися з її криків. Я хочу, щоб у читача через це виник жах. Розумієте, коли це повсякденна справа, то і жертва теж так уважає. Не хоче, звісно, але ставиться до цього як до неминучого зла. Якщо вже попалася, то терпи…

— Ну, припустимо... Але разом із жахом виникає враження, що ґвалтівник ваш — якийсь, м’яко кажучи, не зовсім розумний. Варто було головному герою сказати якусь нісенітницю... в іншому місці, не такому багатому на інтим, так він одразу й повівся.

— Він же не маніяк якийсь, не машина для ґвалтування, що цілодобово тільки цим і займається...

— Навіщо я вам час приділяю, Костилюк? У нас велике видавництво, ви уявляєте, скільки у редакторів роботи? А все через вашу впертість, у цьому вам не відмовиш.

Редактор, роблячи невеличкі кроки, снував кабінетом і збуджено жестикулював. Відчувши духоту, він зняв піджак і залишився у светрі отруйно-зеленого кольору, який не приховував немаленького животика. Повісивши піджак у шафу, стомлено опустився в офісне крісло, що під його вагою писнуло на різні лади. Після цього нервово схопив відточений олівець, який лежав біля монітора, і почав заклопотано постукувати ним по краю столу. Вістря олівця при цьому було спрямовано в бік автора.

— Ви ж самі говорили, що у читача треба викликати захоплення, — глухим голосом вимовив Костилюк. Він намагався, щоби слова його звучали переконливо, але голос у кінці фрази затремтів і задеренчав майже жалюгідно. Усвідомивши це, непроханий гість із досадою хитнув головою з неабиякою залисиною, знову посмикав за комірець светра та приречено подивився на вістря олівця в руці співрозмовника.

— Ну, звісно, захоплення! — з гіркотою вичавив із себе той. — Захоплення, зацікавленість, щоб відірватися не можна було! Але хіба можна викликати захоплення таким чином?

— Та ви ж самі говорили... Я написав те, що ви просили!

— Ну й що я просив? Що, цікаво, було в загадковій чорній сумці, через яку все закрутилося?

— У чорній сумці... щось пов’язане з новими техно­логіями.

— Щось, пов’язане з... Саме щось, а що конкретно — ви не знаєте?

Усім виглядом висловлюючи подив, редактор нахилився вперед, назустріч автору, немов погано його бачив.