Жнець без коси

Пролог

Вбити бога — не така вже й погана ідея. Це усвідомлюєш, якщо живеш достатньо довго. Мені вистачило трьох століть у подобі мерзенної людини, але можу тільки гадати, скільки до того вона була частиною темного лісу. Вийти на світло — моя найбільша помилка.

Із неї почалося непрошене самоусвідомлення. Виявилось, у мене були лапи, які можна переставляти. Були вуха, які я сторожко повертала в напрямку незнайомого звуку. І був ніс, який живий вогонь боляче вкусив. Багаття. От як називалася дивина, навколо якої сиділи люди.

А мене вони назвали лисеням і дозволили лишитися. Паскудні, брехливі створіння, я мала вбити їх усіх ще тоді. Вчепитися зубами у тонкі шиї та не відпускати, роздерти кігтями брудну плоть на дрібні шматочки. Та от я вишкірилася на вогонь, ніби то він найбільший ворог, а в моїй голові пролунав гуркітливий сміх. Я задерла обпечений ніс і побачила його.

Дракон, згодом я почую це слово від людей. А тоді витріщалася на нього й не могла порівняти лускате створіння ні з чим мені знайомим. Я пересилила бажання відсахнутись і гречно обгорнулася хвостом. Він зробив так само. Схилив рогату голову, щоб опинитися зі мною на одному рівні, та приязно всміхнувся. Дурниці, морди в лускатих створінь не можуть виражати такі емоції. Але в нього це якось вий­шло. Я лишилася.

Згодом почала розуміти, чому люди ставилися до уособлення вогненної стихії як до божества. Вони жили у тіні від його крила і почувалися в цілковитій безпеці. Світ був безмежним, бо жодна відстань не ставала перешкодою. За волею дракона вогонь не кусався, не завдавав болю. Навіть я все більше зосереджувалася на красі, розділяючи чужий захват. Не знаю, чи полюбила б світло так само, якби його дарував не він. Якби теплий вогонь не горів у звужених зіницях, поки наші розмови тривали безкінечними морозними ночами. Вперше я зустріла живу істоту, здатну зі мною порозумітися. Тоді здавалося, що спокій триватиме вічно.

Я не знала, що найбільше людям могли нашкодити вони самі, а зовсім не стихії. Після кораблетрощі на берег вий­шли інші — теж люди, з такими самими недоладними тілами та спотвореним світосприйняттям. Вони не бачили одне в одному рівних, тільки загрозу. А будь-яку загрозу треба знищити, щоб убезпечити власне існування. За всієї обмеженості своїх суджень люди вражаюче сильно хотіли жити. Тому почалася кривава бійня, від якої я не встигла втекти. Я була приречена та ще не усвідомлювала, що скоро не матиму навіть кому молитися.

Люди жадібні, їм завжди мало. Схиляти голови перед драконами їм набридло. Навіщо, якщо ту саму силу можна забрати собі? Так вони вирішили і першими спробували вбити бога. Тоді задум здався мені маячнею, бо як ти вб’єш світло? Вогонь чи вода, вони вічні. Проте не дракони. Людський злочин знаменував кінець співіснування і загнав світ у жорсткі рамки. Божества покинули прокляту землю. Та найголовніше, вони покинули мене на поталу людям.

Так я опинилась у клітці. Терпіла знущання й за звичкою молила про швидку смерть. Мене не годували тижнями, та в чому справа, я зрозуміла запізно. Будь-яка жива істота на моєму місці вже б давно померла. Тільки я не могла. На моїх лапах були невидимі кайдани, що зводили з розуму й приковували до жалюгідного існування. Я не могла. В моїх грудях забагато вогню, що подарував дракон. А щоб він удавився!

Спочатку жарини ледь тліли, та з кожним днем розгоралися більше. В грудях нестерпно пекло, я кричала, а всі навколо тільки сміялися. Неправильно, нічого з цього не мало існувати. Якщо виявилися безсилі навіть боги, стан речей мала виправити я.

Ця думка набула чіткіших обрисів ув один із найтемніших днів. Тоді моє тіло почало мінятися, і пальці відчайдушно стиснули ґрати. Іржавий метал більше не міг стримати ні мене, ні вогонь. Горіло все. Але така смерть надто милосердна, тож я знайшла кожного, чиє обличчя закарбувалося в моїй змученій свідомості. Навіть більше. Я вбила всіх, а вогонь пожирав їх потворні тіла.