Брудні гроші : кримінальні історії : збірка оповідань

Історія перша

Давні інстинкти

1

Цього пізнього недільного вечора Боб примостився на траві поряд з мостом на околиці міста, дожовуючи сандвіч із шинкою, сиром і листям салату, куплений кілька годин тому в лавчині Товстого Джека.

Бобові недавно минуло сорок п’ять; скроні хтозна-коли посивіли, чоло вкрилося глибокими зморшками, а шкіра обличчя, колись м’яка й доглянута, обвітрилася та загрубіла.

Боб мав на зріст метр сімдесят, важив близько шістдесяти кілограмів, був здоровим, активним чоловіком, хоча через бридкий, жахливий вибрик долі опинився, як-то кажуть, за бортом життя.

Тепер він здобував свій убогий заробіток жебранням, промишляв переважно у центральному парку, на залізничному й автобусному вокзалах, збираючи скромні подачки від добросердних городян.

Гарні, тонкі риси обличчя різко контрастували з тим, що дехто називав «упаковкою»: Боб носив давно не прану синю сорочку, пошарпаний коричневий піджак, геть вицвілі, протерті до дірок голубі джинси і стоптані, порепані, брудні чорні черевики.

З іншого краю мосту почувся глухий, наростаючий звук двигуна. Останній перехожий пройшов тут щонайменше хвилин двадцять тому. На міст влетів автомобіль з характерною емблемою на капоті — новенький «мерседес» сріблястого кольору.

У світлі вуличних ліхтарів Боб побачив високого молодика в модному вбранні з білявим хвилястим волоссям. Той швидко вискочив із машини і нервово, злякано роззирнувся на всі боки. Нікого не зауваживши, підбіг до парапету, вихопив із кишені штанів якийсь предмет і щосили, з розмахом жбурнув його в річку.

Чорт забирай! Бобові здалося… Звісно, цілковитої впевненості не було… Йому здалося, що в руці білявого незнайомця зблиснув сталевим боком і полетів до води пістолет, який за мить стиха хлюпнув під мостом. «А може, мені привиділося? — майнула думка. — Може, то щось буденне, побутове, не варте й уваги? Але… Чого ж тоді цей панок такий сполоханий?»

Молодик знову злякано роззирнувся й пірнув у салон «мерседеса». Легко зашелестів добротний німецький двигун, із вихлопної труби шугонув тонкий струмінь диму. Коли машина зрушила з місця, Боб спритно вислизнув із засідки і цупко вчепився поглядом у добре підсвічений задній номерний знак «мерседеса».

Тоді добув із кишені складаний ножичок з керамічним біло-червоним прапорцем Швейцарії, висунув коротке сталеве лезо і видряпав на цегляній стінці мосту, що служила опорою для ліхтаря на високій металевій трубі, номер машини модного блондина. «Пам’ять, — нагадав собі, — не менш примхлива, ніж її величність Доля. Краще підстрахуватися».

Боб виразно розумів, до трепету в тілі відчував, як у ньому оживають, пробуджуються давні інстинкти. А чого дивуватися? Хіба могло бути інакше?

Адже колись, у далекому минулому житті, він служив офіцером поліції в Сан-Франциско.

Наручний годинник показував чверть на одинадцяту.

2

У понеділок Боб подався до залізничного вокзалу, так би мовити, на свою щоденну роботу. Сумлінно провів «на службі» чотири з лишком години, вижебрав жменю монет і кілька зім’ятих купюр, яких мало б вистачити на кілька кухлів пива та скромну закуску.

У пабі «Не гальмуй!» було, як завжди, людно й гамірно. Боб привітно кивнув бармену, примостився біля стійки і замовив кухоль світлого пива. Він розраховував погортати свіжий номер місцевої газети «Морнінг стар», яка майже щодня подавала актуальну кримінальну хроніку.

Міркував просто: якщо підозра щодо білявого молодика має підстави, газета опублікує репортаж про злочин, учинений з використанням вогнепальної зброї. І сподівався: нехай не прямо, а завдяки тим чи іншим дрібницям, деталям із повідомлень поліції чи матеріалів журналістського розслідування вдасться знайти зв’язок із вечірнім випадком.

Цього разу «Морнінг стар» не подавала нічого, що можна було б приточити до минулої пригоди. «Невже я помилився? — розчаровано думав Боб. — Невже?» Але наступного дня, у вівторок, прийшовши до пабу, прогорнув сторінки газети і зауважив крикливий заголовок, набраний великим шрифтом: «Постріл у скроню: жахлива смерть молодої акторки».