Донька доктора Моро

В они мали прибути сьогодні. Двоє добродіїв. Їхній човен ковзав крізь зарості мангрових дерев. Джунглі вирували звуками, птахи дзвінко й невдоволено щебетали, наче передбачали наближення чужих. У бараках за головним будинком шаленіли гібриди. Навіть старий віслюк якось роздратовано жував своє зерно.

Вночі Карлотта довго роздивлялася стелю ­своєї кімнати, а вранці в неї розболівся живіт — так трап­лялося завжди, коли вона нервувала. Рамоні довелося заварити їй чашку гіркого апельсинового чаю. Карлотті не подобалось, що вона аж так хвилюється, але в доктора Моро рідко бували гості. Батько казав, що ізоляція йде їй на користь. У дитинстві через хворобу їй доводилося багато відпочивати. Та й гібриди не сприяли товариськості. В «Уашактун» навідувалися лише Франсіско Ріттер, юрист батька і його незмінний кореспондент, або Ернандо Лісальде.

Пан Лісальде завжди приїжджав сам. Карлотті його так і не представили. Двічі вона бачила здалеку, як вони з батьком прогулювалися біля будинку. Обидва рази він швидко поїхав, не ночував у кімнаті для гостей. Хай там як, Лісальде все одно приїжджав лише зрідка. Його присутність відчувалася здебільшого в листах, що приходили кожні кілька місяців.

Та тепер пан Лісальде, далека фігура, яка мала ім’я, але не плоть і кров, прибував із візитом, та ще й не сам, а віз із собою нового мажордома {1}. Майже рік після від’їзду Мелькіадеса доктор керував в «Уашак­туні» особисто й робив це вкрай незадовільно, оскільки здебільшого сидів у лабораторії або занурювався в роздуми. Але, схоже, не надто прагнув знайти дворецького.

— Доктор занадто примхливий, — сказала Рамо­на, розчісуючи заплутані пасма Карлотти. — Пан Лісальде йому рекомендує то одного пана, то іншого, але твій батько завжди відмовляється — ніхто йому не підходить. Наче всі сюди так і рвуться.

— Чому люди не хочуть їхати в «Уашактун»? — спитала Карлотта.

— Далеко від столиці. І знаєш, що кажуть? Скаржаться, що це занадто близько до території повстанців. Думають, що тут — край світу.

— Насправді це не так уже й далеко, — сказала Карлотта, хоча знала про півострів лише з мап у книжках, де відстані перетворилися на чорно-білі риски.

— Дуже далеко. Більшість людей двічі подумає, якщо вони звикли до бруківки й свіжих газет щоранку.

— Тоді чому ти сюди приїхала працювати?

— Моя родина обрала для мене чоловіка, але він виявився поганим. Ледачий, удень не брався й за холодну воду, а вночі бив мене. Я не скаржилася. Довго терпіла. Якось зранку він сильно мене вдарив. Занадто сильно. Або, можливо, так само, як завжди, але мені урвався терпець. Зібрала речі і втекла. Подалася в «Уашактун», бо тут мене ніхто не знайде, — знизала плечима Рамона. — Але в інших — не так. Інші хочуть, щоб їх знаходили.

Рамона була ще не старою: неглибокі зморшки навколо очей, у волоссі — кілька пасм сивини. Але вона виважено говорила про різні речі, й Карлотта вважала її дуже мудрою.

— Гадаєш, новому мажордому тут не сподобається? Гадаєш, він захоче, щоб його знайшли?

— Звідки мені знати? Пан Лісальде його везе. Це пан Лісальде розпорядився, і він має рацію. Твій батько цілими днями в роботі, але поратися по дому в нього руки не доходять.

Рамона поклала щітку.

— Припини вовтузитися, дитино, зімнеш сукню.

Сукня, про яку йшлося, рясніла шлярками й рюшами, ще й цей велетенський бант ззаду замість охайного муслінового пінафора {2}, який Карлотта зазвичай носила вдома. Лупе й Качіто хихотіли в дверях, дивилися на Карлотту, яку одягнули, наче кобилу перед виставкою.

— Маєш чудовий вигляд, — сказала Рамона.

— Свербить, — поскаржилася Карлотта. Їй здава­лося, що вона схожа на великий торт.

— Не смикай. А ви двоє підіть умийтеся й помий­те руки, — наказала Рамона, метнувши один зі своїх вбивчих поглядів.