Клуб червоних кедів. Усе заради мрії. Книга 3

Серпень? Який серпень?

Мліючи від спеки, Лусія зібрала довге руде волосся у високий хвіст. Чотири дні тому дівчата повернулися з табору, і тепер вона смертельно нудьгує, сидьма сидячи вдома. Як же набрид цей серпень! Була п’ятниця, однак здавалося, що неділя тепер — щодня. До початку школи ще майже місяць, а вона так цього чекає... ДИВИНА!

Мама в шоці, адже Лусія вже сто разів прибрала у своїй кімнаті. Відібрала непотрібний одяг і наповнила ним кілька величезних пакетів. Тепер би хтось допоміг доперти їх до контейнера для поношених речей. З нудьги вона навіть прочитала розклад нового навчального семестру, що розпочнеться у вересні. А це вже буде другий клас середньої школи, ні більше ні менше. Якщо так триватиме й далі, Лусія ще, чого доброго, візьметься гортати підручник із суспільних наук чи й узагалі вправлятися в математичних формулах.

Віднедавна її не впізнати, і на це є причина. Лусія пересварилася з подругами і не хотіла миритися першою. Здається, досі саме вона щоразу поступалася. Хто б міг подумати, що поїздка в Кадіс, задля якої дівчата доклали стільки зусиль, зрештою їх же й посварить? Якби вона знала, не напружувалася б ні організовувати Ярмарок мрій, ані вигулювати собак пані Аїди, нічогісінько... Краще б дівчата просиділи ці два серпневі тижні вдома. Тоді не було б ніяких сварок, і вони разом засмагали б зараз на пляжі чи охолоджувалися під кондиціонерами в магазинах торговельного центру. Фріда не познайомилася б із компанією, через яку покинула своїх найкращих подруг. Саме ця зустріч стала передвісником урагану, що здійнявся опісля. А відпочинок у таборі так чудово починався...

Марта, Фріда, Беа й Лусія — четвірка нерозлучних подруг у червоних кедах — першого серпня на крилах щастя прибули в Кадіс. Вони мали бути на цих канікулах самі! Тобто не геть самі, а в оточенні однолітків, і через це передчуття пригод тільки зростало. Лусія пригадала їхню першу ніч на пляжі, й серце стислося. Гойдаючись у гамаках біля вогнища, вони допізна теревенили, доки виховники не змусили всіх розійтися по кімнатах. Дівчата були разом, як і колись. Усамітнившись, вони розмовляли про все на світі. Без комп’ютерів і телефонів поблизу, нікуди не поспішаючи... «Клуб червоних кедів» у всій красі!

Наступного дня розпочалися спортивні змагання — й усе цілковито змінилося. У першому матчі з пляжного волейболу виграла Фрідина нова команда. Сама ж Фріда потрапила на вершину спортивної слави. Відтоді на перший план у неї вийшли Мартіна, Сандра, Алісія, Уґо і, звичайно ж, Ніко. Нові Фрідині приятельки були кращі з кращих: справжні атлетки, красиві, дотепні... А хлопці — наче атланти з накачаними м’язами — видавалися навіть старшими, ніж були насправді. Лусія це завважила, щойно підійшла до їхнього гурту після завершення матчу. Команда саме вітала Фріду з блискучою грою.

— То ти профі? — запитав Ніко.

— Щось на зразок того... — загадково відповіла Фріда.

Вона була висока, та Ніко ледве не на дві голови вищий.

— Чудова гра! Вітаю! — він міцно потиснув Фріді руку.

Лусія помітила, як Фрідині щоки вмить спалахнули від цього потиску. Ще б пак, нічого дивного. Ніко — фантастичний красень. Скуйовджене каштанове волосся, підстрижене каскадами, неймовірні медові очі і бронзова засмага. Він мав на собі лише купальні шорти і перекинуту через плече зім’яту футболку й демонстрував кубики пресу, схожі на плитку шоколаду. До всього Ніко мав ще й руки, яким позаздрив би сам Папай1. Та в Лусії відразу з’явилися недобрі передчуття щодо цього хлопця. І вона не помилилася.

— Хочеш відсвяткувати перемогу в нашому наметі?

Фріда дивилася на подруг, запитуючи поглядом, як їм така ідея, та благаючи, щоб вони погодилися. Давно ні для кого не секрет, що дівчата вміють спілкуватися телепатично. Однак увечері Лусія домовилася порозмовляти з Еріком. А побачивши вираз обличчя Беа, Фріда зрозуміла без слів, що вона також не горить бажанням тусуватися з цією компанійкою задавак.

— Але ж ми планували провести вечір, як учора, — Лусія так само поглядом просила Фріду не робити дурниць.

— Ми ж можемо валятися в гамаках і щодня, правда? — наполягала Фріда, з докором піднявши брови.