Легенди з Книги Джунглів

Тихенько, дитинко, бо вечір минає,

На темній водиці вогонь блимотить.

Хай місячне сяйво тебе привітає,

В обіймах у моря впокоєний ти.

Де хвилі зійшлися, там солодко спиться,

Влягайся, маленький! Сьогодні вночі

Шторми та акули давно вже поснули,

І ти у обіймах у моря спочинь...

Тюленяча Колискова

Це трапилося кілька років тому на березі Новастошнаг, що на північно-східному узбережжі острова Святого Павла, далеко-далеко у Беринґовому морі. Лімершин – маленька пташка волове очко – розповів мені цю історію. Його, знеможеного, прибило на пароплав, яким я плив до Японії. Я забрав його до каюти і кілька діб відігрівав та відгодовував, доки він зміг летіти далі на острів Святого Павла. Лімершин був маленькою непоказною пташкою, та говорив лише правду.

Ніхто не плавав до Новастошнагу, хіба як у справах, а єдиними живими створіннями, що мали там справи, були тюлені. Літніми місяцями сотні й сотні тисяч тюленів виходили на берег із холодного сірого моря, бо ж берег Новастошнаг був для них найкращим на світі місцем.

Морський Ловець добре це знав і плив сюди щовесни, куди б не заносила його доля за довгу зиму. Стрімко, наче торпедний човен, він плив просто до Новастошнагу, де цілий місяць невтомно бився зі своїми побратимами за місце на скелястому березі, якомога ближче до моря. Морському Ловцеві було чотирнадцять років, він був велетенським сірим тюленем із густою гривою хутра за головою і довгими, гострими іклами. Коли він підводився на передніх плавцях, то сягав чотирьох футів заввишки, і заважив би майже сімсот фунтів, якби знайшовся сміливець, ладний зважити його тушу. Його тіло було помережане шрамами – свідченнями минулих диких битв, але він щомиті ладен був розпочати нову й перемогти в ній. Спершу він відводив погляд, вдаючи, що боїться дивитися супротивникові у вічі, а потім блискавкою кидався на сердегу й міцно стискав щелепи на загривку, доки переможений тюлень не починав благати милості. Тоді Морський Ловець відпускав його, і неборака міг забиратися геть. Якщо ще міг...

Утім, Морський Ловець ніколи не нападав на хворих чи поранених, бо це було проти Берегових Правил. Він тільки й хотів, що місця на березі для своєї родини. Тільки от у чому заковика – такий самий інтерес щовесни мали ще сорок-п’ятдесят тисяч інших тюленів. Тому запеклі битви, гарчання, свист та скавуління не вщухали на березі Новастошнаг, зливаючись у моторошне ревисько.

Із невеличкого пагорба, що зветься гора Гатчінсона, можна було спостерігати за нескінченними тюленячими боями на три з половиною милі в обидва боки уздовж пляжу, а у морських хвилях виднілися ще тисячі, що поспішали на берег, аби долучитися до великої битви. І вони билися на межі прибою, билися на піщаному пляжі, билися на прибережних скелях, бо ж були такі самі пришелепкуваті та вперті, як усі чоловіки. Їхні дружини ніколи не припливали до Новастошнагу раніше, як наприкінці травня чи навіть на початку червня, бо анітрохи не хотіли, щоби їх подерли на клапті. Молоді тюлені до чотирьох років, яким рано ще було заводити родину, виходили на берег за півмилі від поля бою і гралися на пісочку, збиваючись великими гуртами і нещадно тирлуючи берег. Вони називалися олущиками – підлітками – і їх того року лише довкіл Новастошнагу зібралося від двохсот до трьохсот тисяч.

Морський Ловець щойно завершив перемогою сорок четвертий двобій, коли припливла Меткаг, його лагідна, гладкошкіра і мила дружина. Він зловив її за загривок і потяг до відвойованої ділянки, примовляючи:

– Запізнилася, як завжди! І де тебе носило?

За довгу весну на березі Морський Ловець майже нічого не їв, тому й настрій у нього був препаскудний. Меткаг добре це знала і знала також, як слід поводитися у такій ситуації. Вона награно роззирнулася довкола і проспівала:

– Ой який ти милий! Вибрав наше старе місце!

– А то ж як! – гмикнув Морський Ловець. – Та ти глянь на мене!

Із кількох ран на його тілі й досі сочилася кров, одне око запливло, а боки були посічені кривавими пасмугами.