Психо

Psycho

Robert Bloch

All vrihts reserved

Роберт Блох

психо

«Психо» — роман, заснований на реальній історії, що набув статус культового завдяки славнозвісній екранізації Альфреда Гічкока. Норман Бейтс живе відлюдником у глибокій провінції, де керує занехаяним придорожнім мотелем. Усе його життя — це догляд за старенькою матір’ю й читання книжок у перервах між обслуговуванням нечастих постояльців. Проте він має одну страшну таємницю, знати про яку не можна нікому. Норману чудово вдається тримати все під контролем аж до пізнього дощового вечора, коли в мотелі зупиняється чарівна гостя.

10% цієї книги присвячується Гаррі Альтшулеру,

який зробив 90% всієї роботи.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

З ачувши шерхіт, Норман Бейтс стрепенувся. Здалося, ніби хтось легенько стукає в шибку.

Підняв голову і вже почав похапцем вставати, впустивши книжку на свої дебелі коліна, аж тут збагнув, що це лише дощ. У шибку барабанив звичайнісінький надвечірній дощ.

Норман не помітив ані хмари, що насувала, ані початку сутінків. Однак тепер, коли в кімнаті запанував напівморок, він випростав руку, ввімкнув лампу і повернувся до читання.

Це була одна з тих старомодних настільних ламп, що з абажуром із орнаментованого скла та з кришталевою бахромою. Вона стояла тут, скільки він себе пам’ятав, — мати ніяк не бажала її позбутися. Та й Норман особливо не заперечував. У цьому домі він прожив усі сорок років свого життя, тож знайомі речі довкола навіювали відчуття затишку та безпеки. Тут усе підкорювалось власному розпорядку, все мало своє призначення. Зміни ж відбувалися десь там, назовні — та й то більшість з них чаїла в собі потенційну загрозу. От, приміром, вийде він на прогулянку і забреде кудись далеко, на забуті Богом манівці, а то й навіть у болота, і потрапить під дощ. А далі що? Вертатися додому змоклим як хлющ? Так можна захворіти і вмерти. Та й, далебі, кому охота тинятися лісом серед ночі? Ні, тут, у кімнаті, під лампою, з хорошою книжкою в руках куди краще.

Схиливши голову, він повернувся до читання. На його пухке обличчя впало світло. Поблискуючи на окулярах без оправи, воно вихопило рожеву маківку з-під ріденького русявого волосся.

Книжка була страшенно захоплива — не дивно, що він не зогледівся, як швидко сплинув час. Називалась вона «Царство інків», автор — Віктор Вольфґанґ фон Гаґен. Норман ще ніколи не натрапляв на таке розмаїття цікавих подробиць: як-от, наприклад, про інкський переможний танок, качуа, задля якого воїни утворювали велике коло, що рухалося, звиваючись, як змія. Він прочитав:

«Ритм для танцю відбивали на інструменті, виготовленому з тіла ворога, з котрого здирали шкіру й натягували живіт, що правив за барабан. За резонатор виступав тулуб жертви, а звук виходив через роззявлений рот. Моторошне видовище, проте напрочуд ефективний метод».

Легенько всміхнувшись, Норман відчув, як тілом майнули приємні дрижаки. Моторошне видовище, проте напрочуд ефективний метод — ще б пак! Уявити собі тільки, як людину білують — ще й, либонь, живцем — а тоді, як той барабан, натягують шкіру живота! Цікаво, як вони робили це, як уберігали тіло від розкладення? Та й що треба мати в голові, щоб додуматися до такого?

Хоча це була й не найпривабливіша картина, але, заплющивши очі, Норман із легкістю уявив собі гурт голих, розмальованих інкських воїнів, що танцюють, вихиляються під палючим сонцем у високому небі, — а перед ними навпочіпки сидить стара карга, вибиваючи розмірений ритм на натягнутому, як барабан, животі трупа. Перекривлений рот мерця відкритий — закріплений кістками. Із нього, зароджуючись у надрах черева, проносячись внутрішніми порожнинами, виходить гуркіт, стократно підсилений у висхлій горлянці.

На якусь мить Норман вже був почув той гуркіт, аж тут уловив інший ритм — дощу. І кроків...

Взагалі-то кроки він радше відчув, аніж почув. За довгі роки його почуття привчились визначати, коли мама заходить до кімнати. Йому навіть не треба було піднімати голову, щоб знати, що вона тут.