Темна вода

1. Тихий липневий ранок

Відчувши біль від укусу, він роздратовано ляснув себе по щоці.

Коли забрав руку й поглянув на неї, то задоволено посміхнувся — просто в центрі долоні розпливлася кривава пляма. Бач, присмоктався. І досмоктався... Цікаво, скільки живуть комарі: день, два, місяць чи поки людина не приб’є, урвавши приємний процес смоктання крові...

Насправді Гришу Коцюбу зовсім не цікавила тривалість комариного життя. Він навіть устиг звикнути до постійного комариного писку над вухом і покусаних рук і щік. До таких дрібних неприємностей звикає кожен рибалка, а Коцюба їздив на рибу вже більш як тридцять років.

Спершу робив це для свого задоволення, навіть передплачував радянський журнал «Риболов-спортсмен». Потім, коли з грошима і харчами стало поганенько, почав потроху продавати вилов. Особливо добре брали карасів, лящів, щук і сомів відпочивальники на базах, яких уздовж берега Десни стільки, що плюнути ніде. Щоправда, це було колись, тепер багато баз позакривалося. Кажуть, до кращих часів.

Тільки Коцюба в кращі часи не вірив.

Звичайний сільський п’ятдесятирічний дядько, дві доньки якого одна за одною втекли до Чернігова відразу після школи не так від бажання вчитися, як трохи далі від обов’язку поратися на городі, твердо знав одне: ніхто, крім нього самого, кращого життя йому не влаштує. Жоден Майдан, жодна революція. Хоча регулярно переглядав новини, матюкався, завжди ходив на вибори й голосував за того, за кого скажуть по телебаченню. Бо йому справді було байдуже, хто там сидить у кабінетах. Від зміни задниць у кріслах у нього, Коцюби, багато грошей не стане. Риба сама на пательню не стрибатиме. Город сам не скопається.

Тому колишній рибалка-спортсмен скоро второпав: на гачок рибка не завжди однаково клює, спінінгом так само багато не наловиш. Відповідно — багато не продаси й нічого не заробиш. Через те Гриша зайнявся тим, що останнім часом робили всі, кому тільки не ліньки.

Збирався рано, зі сходом сонця, сідав на свого клеєного-переклеєного гумового човна й вирушав уже не на риболовлю, а на справжнє полювання. Полював Коцюба на сітки й «екрани», поставлені з вечора іншими такими ж розумними риболовами. Витрушував із них рибу й ніс її на продаж.

За це могли натовкти пику. Або зробити простіше — пробити човен просто тут, на воді, і пливи собі спокійно далі. Нехай падлюка, що до чужого волохату лапу простягнула, сама вибовтується. Звісно, коли хтось реально тонути почне, його врятують. Але коли витягнуть на берег, точно морду наб’ють. Тільки Гриша Коцюба п’ятдесят років тому на Десні народився, із чотирнадцяти літ почав серйозно обстежувати цю хитру річку, і тепер навряд чи хто знає тутешні місця краще за нього.

Є, певна річ, такі самі, як він, аборигени. Якщо вже вони десь сітку поставлять, то точно в такому місці, де ніхто не знайде. І тільки там, де риба точно водиться. Вони нікому ніколи своїх рибних місць не здадуть. Коцюба всіх знав, усі знали Коцюбу, і між мужиками побутувала негласна домовленість: один в одного не красти. Вони навіть обмовлялися при зустрічі, хто де наміряється незабаром ловити. Це не зайве. Ніхто зі своїх точно не поткнеться, а це означало — усі знайдені сітки можуть бути тільки чужими.

А їх і почистити не гріх.

Чужі тут не ходять.

Коцюба достеменно знав, що ніхто з його односельців і рибалок із довколишніх сіл найближчим часом не має наміру ловити на Тихому Затоні. Риби тут повно, тільки місце погане. Про нього тутешні діди та баби давно різні казки вигадали, навіть колись учені приїздили. Казали — зачаровану зону досліджувати хочуть. Тиждень повертілися, самогонки попили й ні з чим поїхали. Не бачили ані русалки, ані водяника, ані різних воскреслих потопельників, коротше — жодної нечисті. Ще люди з газет тими місцями часто цікавляться, пишуть різну хрінотінь. Хоча Гриша газет не читає, інтернету також — йому тільки переказують прочитане й почуте жінчині подруги.

Теж іще — ляпалки. Зберуться і пліткують — ля-ля-ля та ля-ля-ля. До такого добазікаються, аж на голову не налазить.