Під лежачий камінь

Я гуляв вулицями міста Пихи, спраглий до незнайомих облич. Адже Нью-Йорк — це пустеля знайомих типажів, схожих, немов піщинки в пиловій бурі, і ви починаєте ненавидіти їх, як ненавидите друга, який завжди поруч з вами, або як одного з ваших родичів.

Моє бажання здійснилося. На розі Бродвея і Двадцять дев’ятої вулиці я побачив невисокого на зріст чоловіка із лляним волоссям та обличчям, що нагадувало лускату кору пеканського горіха. Натовпу, який швидко збирався навколо нього, він продавав універсальний інструмент, котрий міг служити консервним ножем, викруткою, крючком для застібання ґудзиків, пилочкою для нігтів, ріжком для взуття, ланцюжком для годинника, картоплечисткою та прикрасою для брелка будь-якого джентльмена.

Раптом через юрбу клієнтів став проштовхуватися опасистий полісмен. Продавець, який явно звик до того, що його торги отак несподівано переривають, закрив свій портфель та, немов ласиця, прослизнув крізь натовп із протилежної сторони. Юрба розбіглася врізнобіч, немов мурахи з потривоженого мурашника. Полісмен, який раптом забув про все на світі, стояв як укопаний та, сопучи, наче ковальський міх, тицяв своїм кийком у решітку стічної канави. Я поквапився за Біллом Бауерсом з Канзасу та спіймав його за руку.

Навіть не поглянувши на мене і не сповільнивши ходу, він всунув мені в руку акуратно складену п’яти­доларову банкноту.

— Я б ніколи не подумав, Білле, — сказав я, — що ти так дешево оцінюєш старого друга.

Він повернув голову, і пеканський горіх розколовся широкою посмішкою.

— Віддай гроші, — промовив він, — або я нацькую на тебе копа за шахрайство. Я подумав, що ти і є коп.

— Я хочу поговорити з тобою, Білле, — сказав я. — Коли ти поїхав з Оклахоми? Де зараз Редді Макгілл? Чому ти продаєш ці чудернацькі штуковини на вулиці? Що сталося з твоєю золотою копальнею «Біґ хорн»? Як ти примудрився так жахливо засмагнути? Що ти будеш пити?

Білл відповідав по черзі:

― Рік тому. Будує вітряки в Арізоні. Щоб мати гроші на кишенькові витрати. Законсервували. Був у тропіках. Пиво.

Ми пішли у доволі пристойний заклад, де почува­лися, немов Іллі 3, поки офіціант у чорному вбранні досконало виконував роль ворона. Мені довелося вда­­тися до спогадів, перш ніж я зміг заохотити Білла до його оповідок.

— Так, — сказав він, — я пам’ятаю, як мотузка Тімоті порвалася на рогах тієї корови, поки теля гналося за тобою. Ти і та корова! Я ніколи цього не забуду.

— Тропіки, — промовив я, — це велика територія. Яку саме частину Рака чи Козорога 4 ти вшанував візитом?

— Я був десь у Чилі або в Перу, а, може, і в Аргентині, — сказав Білл. — В будь-якому разі то був величний народ — чудний але прогресивний. Я був там три місяці.

— Ти, певна річ, радий повернутися до справді величного народу, — припустив я. — А особливо опинитися серед ньюйорківців — найбільш прогресивних та незалежних громадян у всьому світі, — продовжував я з наївністю провінціала, який скуштував плід бродвейського лотоса 5.

— Ти хочеш почати дискусію? — запитав Білл.

— А є привід? — відповів я.

— Як думаєш, в ірландця є почуття гумору? — поцікавився Білл.

— У мене є вільна годинка або дві, — промовив я, дивлячись на годинник в кав’ярні.

— Не те щоб американці не були великим народом комерсантів, — погодився Білл. — Провина радше лежить на людях, які видавали брехню за белетристику.

— Як звали того ірландця? — запитав я.

— Останнє пиво було достатньо холодним? — спитав Білл.

— Я так розумію, ти хочеш поговорити про подальші заколоти серед російських селян, — зауважив я.

— Його звали Барні О’Коннор, — сказав Білл.

Таким чином, завдяки нашому давньому вмінню передбачати хід думок один одного, ми невпевнено дійшли до того місця, де розпочалася історія Білла.