Школа зелених мавп: ретро детектив

22 квітня 1982 року, четвер.

Поїзд шарпнувся, протяжно зітхнув і застиг, немов невідома залізна істота, що довго бігла і нарешті сконала серед незнайомого міста.

Провідниці в тамбурах заляскали лядами, відкрили двері.

З дев’ятого купейного вагона на перон зіскочив молодик, поклав перед собою картату валізу й поглянув на квапливих пасажирів, які висипались із поїзда й полинули потоками у місто. Дехто входив у вокзал, деякі піднімались по сходах на пішохідний міст, щоб перейти колії й опинитись за бетонним парканом, на вуличках із присадкуватими, мальованими хатами, схованими у білому цвіту аличі й слив. Незабаром біля молодика нікого не залишилося, тільки провідниця у тамбурі чимось калатала. За містом виднілись аквамаринові гори у рваних клаптях снігу. Говерла, Петрос і Хом’як у зім’ятих плащах із білими дірками, ніби мандрівниці з далеких країв, спинились перед містом відпочити. Вони були неначе вишиті на гобелені, хитались і здавалися недалекими — простягни руку, дістанеш. Але він здогадувався, що то оптичний обман, гори насправді ген-ген де, так іноді неблизько до наміченої мети. І той далекий краєвид бентежив серце новими сподіваннями, ніби він потрапив у чудесний край, де збуваються мрії. Хлопець вдихнув на повні груди ранкового хмільного повітря, наче хотів позбутися вугільного гару, що теплою ковдрою нависав із відкритого вагона. Провідниця вночі палила пічку, але тепла було мало. У двері, що повсякчас рипали, вповзав невидимими пластами задушливий чад. Молодикові здавалося, що він назав­жди просякнув їдким духом залізної істоти, яка здохла біля вокзалу.

Він був у широкополому капелюсі, довгому чорному плащі, темній сорочці. Навколо шиї недбало закрутив білий шарф, один кінець повісив на плече. Одягнув окуляри із дзеркальним відблиском й сховав погляд, немовби йому набридло спостерігати за метушливими валізами й незнайомим містом зі зграєю ворон над гострим шпилем вокзалу. Направився до центрального входу. Раптом побачив над головою неоковирну, давно не фарбовану, вивіску «Буфет» і вирішив зазирнути, випити кави або поснідати. Всюди встигає той, хто нікуди не поспішає. У місто їхати ще рано, його там не чекають.

У буфеті за високими столами по кутках переминались на ногах кілька зігнутих чоловіків, бубоніли. Такі сутулі постаті завжди товчуться у подібних закладах. Наливають із кишень у сховані під столом чарки. На стіні висіла стара репродукція картини Перова «Мисливці на привалі». Яким чином вона там опинилась, мабуть, ніхто не знав. Але була доречна, іронічно синхронізувала з тяжкими й давно не праними фіранками й пощербленою кахельною підлогою, з якої стерлася коричнева полива. Всередині віяло все тим же спаленим вугіллям, бо вагони спинялись просто під вікнами. Тут дрімала провінційна бідність. На скляних полицях стояли консерви «Сніданок туриста» й банки з березовим і томатним соком. Під ними сиділа повнява буфетниця. Її круглі сіруваті очі сонно блимали на пияків, рожеві щічки з добродушними ямками й стомлений вигляд виразно підкреслювали, що жінка давно перестала мріяти про кращу долю. Вона нудьгувала, розглядаючи чоловіків, ніби постовий, який пробачає дітям пустощі.

— Кухня не працює! Їсти нема що!.. — повідомила хлопцеві, який поклав валізу біля столика.

— Так-таки й нема? — не повірив їй гість, у нього заграли насмішкуваті нотки в голосі. — Сервіс у вас... Я вам скажу!

— Сервіс, що треба, — заперечила жінка. — Ми працюємо з кухні ресторану. А ресторан ще закритий... Якщо хочете — он, холодний хек і котлета. Все, що залишилось...

— Ну... Не знаю, не знаю, — завагався хлопець. — У горлі стане... Холодна котлета — як зрадлива дівчина, яку мацали чужими руками.

— Для неї... чужих рук нема, — поглянула на гостя з інтересом буфетниця.

— Для кого? Для котлети?.. — включився у словесну гру молодик.

— Для дівчини! — фиркнула жінка. — Вона знає, кого обирає... Що? Уже обпікся?.. Підманула, підвела?

— Це не проблема, — легковажно продовжив забавку подорожній. — Проблема в тому, щоб зробити правильний вибір. Їсти чи не їсти?..