Світи вигнання та ілюзій

Передмова

Амаль ель-Мохтар 1

У збірці публіцистичних і літературно-критичних текстів Урсули Ле Ґвін «Хвиля свідомості», виданій 2004 року, є цікаве двосторінкове есе «Бути прийнятою за граніт». Назва твору жартівлива, вона обігрує схожість зі словосполученням «гарантована чи постійна величина». У цьому есе письменниця заявляє, що вона не граніт, а радше болото.

Я не граніт і не слід вважати мене такою… Граніт не приймає слідів людських ніг. Відкидає їх. Граніт творить гірські вершини, а потім люди зв’язуються мотузками, накладають на взуття шипи і здіймаються на ці вершини. Для них це тяжка, виснажлива, ризикована затія, і вони можуть переживати сильні емоції, але граніт не відчуває нічого. На нього це не справляє жодного враження і він ніяк не змінюється… Я змінилася. Ви мене змінюєте. Не приймайте мене за граніт 2.

Я вважала Ле Ґвін постійною величиною. Коли 2018 року вона померла, я могла помістити в її житті майже три свої. Вона існувала завжди, як гора чи сонце, і легко було набрати певності, що так буде і в майбутньому. Тоді я не знала її найзнаменитіших творів: «The Left Hand of Darkness», «The Dispossessed», — книжок, завдяки яким вона стала першою жінкою, що здобула премію Г’юґо за найкращий фантастичний твір, а ще за п’ять років — першою жінкою, що здобула її двічі. З неусвідомленою самовпевненістю молодості я постановила прочитати їх, коли авторка ще буде з нами, і порозмовляти з нею про них. Уявляла собі, що якось зустріну її в ідеальних умовах, завдяки яким здаватимуся доволі цікавою співрозмовницею, і розпитаю про поезію, про те, як це — бути жінкою середнього віку у сімдесятих роках, а ще про наукову фантастику. Її відхід приголомшив мене сильніше, ніж цього можна було сподіватися з огляду на моє мізерне знання її творчості. Але така вже була Ле Ґвін: втратити її означало втратити світ, який я прагнула відвідати.

Я прийшла до творів Ле Ґвін і рано, і пізно водночас. З одного боку, вона ввела мене у світ науково-фантастичної літератури. «Тих, хто покидають Омелас» — знамените оповідання Ле Ґвін про прекрасне місто, існування якого залежить від мук однієї безталанної дитини, — я прочитала у віці восьми чи дев’яти років, коли була для нього дуже замалою, у старому подертому сусідському збірнику «Література і процес писання». Пам’ятаю, як гостро відчула я різницю між «Омеласом» і всім решта в цій антології: яскравіші барви, чистіший голос, а на закінчення — беззвучний вибух у свідомості. Що кілька років я поверталася до «Омеласа», знаходячи там іншу історію, захоплюючись умінням цього твору знімати з якоря мої усталення і скеровувати їх у новому напрямку, у напрямку пошуку.

З другого боку, минуло десятиліття, перш ніж я прочитала якийсь інший твір Ле Ґвін, і прочитала погано, байдуже. З «Чарівником Земномор’я» зустрілася у вісімнадцятилітньому віці, коли зухвало зважилася на курс сучасної літератури фентезі, до якого сама могла скласти навчальну програму. Але в пізні дев’яності і на початку двотисячних шкіл чарівників і юнгіанських тіней було хоч греблю гати, вони заповнювали всі комікси і романи, що мені подобалися. У какофонії сортувальних капелюхів і Гуртожитків із власними кольорами «Чарівник Земномор’я» здавався безбарвним, нудним, — я помилилася, прийнявши за вторинний твір, що насправді був основоположним. Проминуло ще кілька років, перш ніж я знову відвідала Земномор’я і знайшла там скарб.

Та невдовзі після відходу Ле Ґвін я прочитала «The Day Before the Revolution» — коротке оповідання, приквел до «The Dispossessed», — і воно мене вразило до глибини душі. Це розповідь про останній день старої жінки, яка з трепетом наближається до кінця плідної праці свого життя, оглядаючись назад, у минуле, на все, в чому вона собі відмовила. Я досі не можу без сліз думати про це закінчення. «Там, далеко, сухі білі квіти погойдувалися й шепотіли на вечірніх полях. Сімдесят два роки минуло, а їй так і забракло часу довідатися, як вони звуться 3».