Тенета

Серія «Детективна а ґ енція ВО»

Віктор Янкевич

тенета

Соціальний детектив

Кажуть, правила дорожнього руху пишуться кров’ю.

Так само нові статті в кримінальному кодексі з’являються після того, як виявляється новий склад злочину.

Пролог

Біло-жовтий нарцис. Саморобна листівка з обережно намальованим підсніжником і нерівно наклеєними зеленими листочками.

Великі чорні хмари. Дощ. Глибокі калюжі. Мокрі черевики.

Він біжить додому. До неї.

Грім. Блискавка. Дядько з третього поверху відкриває двері до під’їзду. Хлопчик щосили вдаряється в нього і падає на землю. Дядько подає йому руку.

— Не лети, малий. Так і забитися можна.

Він мовчки встає. Одяг брудний, але квітка ціла! Хлопчик заскакує в під’їзд. Ось, зараз, він привітає її з 8 Березня. Вона похвалить його за листівку, бо ж сам зробив! Нагодує і відігріє...

Квартира. Вітчим хропе на кухні, обійнявши пляшку «Столичної». В коридорі — нікого. Може, вона у вітальні? Нема.

Радіо бубнить про якогось Шеварнадзе.

Спальня. Вона точно повинна бути у спальні. Сьогодні її вихідний. Може, спить? Відпочиває?

Там темно. Важкі штори наглухо закривають вікно. Він вмикає світло. Дивиться на застелене ліжко. Де ж вона?

Обернувшись, у простінку бачить її. Вона... висить... Біля ніг лежить стілець. Шию огортає шарф. Ноги не торкаються підлоги. Голова нахилена вперед. Шкіра біла, як вапно, яким недавно забілили стіну на кухні. Він нічого не розуміє. Не знає, що робити.

— Мамо? — злякано шепоче.

Тиша.

Хлопчик задкує до дверей. Раптом вона піднімає голову й розплющує очі. Він жахається і падає. Кричить...

Він кричав, здригався, перевертався з боку на бік. Мокре від поту простирадло бридко, як гадюка, ковзнуло по животу. Ніжна жіноча рука злегка доторкнулася до плеча, і він сів у ліжку.

— Знову той сон? — спитала вона.

Він кивнув і вийшов до вітальні.

Вона не пішла за ним. Вкрилася. Спробувала заснути.

У неї теж був власний «той сон»...

З радіо лунають пісні в честь «Дня перемоги». По телевізору якийсь концерт.

Вона збирає речі в рюкзак. Виходить з квартири. Незважаючи на вихідний, йде до школи в спортзал.

Коли тренування закінчилося — вже темно. Дзвонить телефон. Її запрошують кудись, на якусь зустріч. Вона погоджується.

Міст. Майданчик для тренування собак. Порожній піщаний пляж. Розкидані використані шприци з кров’ю і презервативи. Брудно і сиро.

Вона сидить на піску і слухає, як шумить Дніпро. Десь далеко в небі розривається салют. Вона знає, що зараз станеться, та нічого не може з цим вдіяти. Її тіло скуте. Очі широко розплющені. Ну, давай!

Вона чує кроки. Це сталося так давно, та повторюється щоночі, як тільки вона заплющить очі. Зараз буде удар. Біль. І він увійде в неї, як в останню лярву. Ще один крок. Одна мить і...

Розділ 1

Київ. П’ятниця. 28 жовтня.

Офіс був майже порожній. Перед монітором комп’ютера, у власному кабінеті, сиділа жінка. Їй було тридцять шість. Вогняно-руде волосся ледве торкалося плеча. Вона зняла окуляри, поклала їх на стіл і дістала з шухляди невеличке дзеркальце. Подивилася на обличчя з лівого, потім з правого боку... Кирпатий ніс, гострі вилиці, зарум’янені щоки, накладні вії, татуаж брів. Провела рукою по ледве помітних, замаскованих тоналкою, зморшках під очима. Вона цілий день сиділа перед монітором і тепер її блакитні очі налилися кров’ю. Жінка кинула дзеркальце і закрила шухляду. Глянула на тарілочку з недоїденим в обід бутербродом. Потім на живіт. І хоч у неї була досить непогана, як на її вік, фігура, кілька зайвих кілограмів ніяк не давали їй спокою. Жінка взяла тарілку й викинула вміст у сміттєвий кошик. Наділа окуляри. Знову взялася до роботи. Світло настільної лампи падало на невеличкий блокнот. Жінка, нервово набивала написаний олівцем текст у новостворений «вордівський» документ.

Раптом вона почула якийсь шум. Повернула голову. Несамохіть стягнула окуляри.

— О Боже! Люд! Ти здуріла! Підкрадаєшся, як партизанка! Більше нічого не придумала!? — скрикнула до молодої білявки, яка стояла в дверях її кабінету.

— А що ти тут робиш? — запитала та.

— А тяжко зрозуміти?