Шляхетний шахрай

— Кожен трест несе в собі свою загибель, — промовив Джефф Піт ерс.

— Це, — зауважив я, — таке саме нісенітне твердження, як, наприклад: «Навіщо потрібні полісмени?».

— А ось і ні, — не погодився Джефф. — Трест і полісмен не мають нічого спільного. А моє твердження — це епітафограма, центральна вісь, таке собі mulct’em in parvo 1. Воно наголошує на тому, що трест схожий на яйце, і водночас не схожий на яйце. Щоб розбити яйце, треба стукнути по ньому ззовні. Зруйнувати трест можна лише зсередини. Насиджувати його, наче яйце, — шкаралупа трісне, і щось та вилупиться. Подивіться лише на виводки новонароджених коледжів та бібліотек, що цвірінчать та сокочуть скрізь, усією країною. Так, сер, кожний трест несе в собі зародки власної руйнації, наче півень, що взявся би кукурікати поруч з виїзним зібранням методистської церкви для чорних, або республіканський політик, що вирішив би висунутися на пост губернатора в Техасі.

Жартома я запитав Джеффа, а чи доводилося йому колись на своєму пістрявому, смугастому, крапчастому та й узагалі плямистому життєвому шляху керувати компанією, яку можна було б кваліфікувати як трест? Але, на моє здивування, відповідь виявилася ствердною.

— Мабуть, виникли непередбачені перешкоди? — припустив я.

— Ні, сер, усе було точнісінько, як я сказав. Ми самі викопали собі яму. Це був випадок самоскасування. Люлька виявилася з розколиною 3, як казав Альберт Теннісон.

Пригадуєте, я вам уже розповідав, що ми з Енді Такером кілька років працювали як компаньйони? Талановитішого майстра на всякі виверти я не зустрічав за своє життя. Коли він бачив долар у руках іншої людини, то сприймав це як особисту образу й намагався його привласнити у той чи інший спосіб. Енді був ще й до біса освічений; справжнісінька жива енциклопедія. Він дізнався з книжок багато корисної інформації і годинами міг теревенити на теми, пов’язані з ідеями та дискурсами. Не було такої афери, яку б він не спробував. Він читав лекції в Палестині, показуючи за допомогою чарівного ліхтаря картинки зі щорічного конгресу кравців в Атлантик-Сіті, або наводняв Коннектикут сурогатним віскі з деревного спирту, перегнаного з мускатних горіхів.

Якось навесні ми з Енді гастролювали Мексикою, і там один капіталіст з Філадельфії заплатив нам дві тисячі п’ятсот доларів за половину акцій срібних копалень у Чіуауа. Ні, такі копальні й насправді існували. Ми збиралися продати і другу половину акцій, тисячі так за дві чи три. Я часто думав: а хто ж насправді власник цих копалень?

Повертаючись до Сполучених Штатів, ми з Енді перечепилися через містечко в штаті Техас на березі Ріо-Ґранде. Називалося воно Велике Пташине Місто, але таким не було. Не мало ані величі, ані птахів. Натомість там мешкало десь дві тисячі народу, переважно чоловіків. Засобами існування вони, схоже, завдячували чапарелю 4, що високою стіною підступав до міста. Багато хто з них торгував худобою, дехто грав у карти, ще хтось перепродавав невідомо чиїх коней, а контра­банда була чи не найпопулярнішим тут фахом. Ми з Енді оселилися в готелі, що був чимось середнім між садом на даху та етажеркою. Того ж таки дня почало дощити. Як то кажуть, Юпітер Водовержець відкрутив усі крани на горі Олеандр.

А в цьому Пташиному Місті було три салуни. Ані я, ані Енді не вживали спиртного, тому ми лише спостерігали, як місцеві мешканці пересуваються трикутником між ними впродовж цілісінького дня, прихоплюючи й частину ночі. Видно було, що тут знають, як чинити із заробленими великими грошима.