Віаґра для мера

Кому першому встрелило в голову в пошуках тих списків понишпорити по шухлядах у кабінеті самого мера насправді невідомо. Можливо, навіть Вові Вовчику і, як завжди, за обідом. Вовчик — то було його прізвище, і він був у міськраді старшим клерком й любив халявні обіди в отців-редемптористів чи ще десь. Втім — це маленька слабкість не лише старших клерків, і не лише міських рад. І хоч писок його за об’ємом вже трохи нагадував дупу, у цьому сенсі Вовчик нічого з собою вдіяти не міг. В усьому іншому він був дуже обережним, відтак пересиджував вже третього мера.

Вовчик давно зрозумів, що всі начальники — ідіоти. В глибині душі він до них так і ставився... І коли він цього не забував, тоді все у нього добре виходило.

За стільки років держслужби Вовчик не раз переконувався, що насправді керують не начальники, а ті, хто у них за спиною. Хто перший туди добіг і примостився, й лестить, догоджає, підтакує, й вливає у їхні вуха, і вкладає чи підкладає у їхні тарілки чи ліжка. І він старався це пам’ятати. А ще — вчасно відійти у тінь, бо ж найбільше начальники не люблять розумнішого, то вже відомо кожному, хто мав справу з начальниками.

І старший клерк, кинувши ідею в маси, перший і прикусив язика. Бо ж цей тугодум Топорко, що любить занюхувати рукавом, також начеб начальник?.. У першу чергу Вовчик зиркав саме на нього.

Секретар ради Ґеньо Топорко ділив з мером спільну приймальню, і Вовчикова ідея з пошуками списків — то було саме для нього... Колишній Лівончиків висуванець й за посадою його заступник у раді, тепер Ґеньо і собі замахнувся на мера. І якби десь роздобути ключі, то проникнути у кабінет голови для Топорка не було б проблемою.

Але Топорко, занюхавши рукавом, промовчав і лиш багатозначно посопів у свої рідкі котячі вуса. Воно й зрозуміло, не довіряє, ще раз переконався Вовчик. Тепер все це треба перевести на жарт, вирішив він... Зате Стьопка Салівон на прізвисько Два-ес, або Кольоровий, який завбачливо прийняв свою обідню дозу ще до обіду, бо ж отці у піст не наллють, після цих Вовчикових слів вже ні про що інше говорити не міг.

Донедавна Стьопка займався у мерії оргпитаннями. На практиці це часто зводилося до ролі старшого, куди пошлють, але то було якраз для Стьопки. Найважливіше, що без нього не обходилася жодна міськрадівська вилазка «з обміну досвідом» у Карпати, на озера чи деінде. А організовувати колективні пиятики він таки умів. Отож, і жив тими вилазками, від поїздки до поїздки тягнучи лямку сірих буднів.

Але відколи міський голова вліпив йому одразу дві догани за ті додатки до ухвал, що пропали, начебто Стьопка їх з’їв, і де йшлося про якісь там стотисячні борги водоканалу (як пізніше з’ясувалося, частково фіктивні), й за законом мав повне право його звільнити, то ні про які поїздки вже не було й мови. Бідний Салівон спершу пішов на лікарняне, а потім, вже не криючись, різко поміняв орієнтацію.

І хоч Стьопка розумів, що мерові як на нього, так і на ті додатки насправді начхати, а догани — то лише результат його дружби з Топорком, жага помсти не давала йому спокою.

Сам Топорко до того часу вже також остаточно побив з мером горшки. Топорко мав до мера свої рахунки, а Стьопка — свої.

Задавнені, припалі порохом образи, і від того вони ще більше роз’їдали Салівонову душу... Лише остання історія з ключами від оргвідділу чого варта! То трапилося ще на початку осені.

Якось колеги з асоціації міст принесли пляшку «перцівки на меду», й, щоб не накривати у себе, Стьопка повів їх у той закапелок на третьому поверсі, кімнату архіву, від якої у нього був ключ. Бо колекціонувати ключі від кабінетів усіх підлеглих, і не тільки підлеглих, було давнім Стьопиним хобі. Отож, відімкнувши двері, він пустив поперед себе колег з асоціації, а тоді і сам зайшов й остовпів від побаченого.