Ми Легіон (Ми Боб)

— Отже… Ви відріжете мою голову? — звів я брову в бік менеджера з продажів. Я його провокував. Я це знав, він це знав, я знав, що він це знає.

— Містере Йогансене…

— Боб. Прошу. Ви ж не з батьком моїм розмовляєте.

Торговий представник «КріоЕтерни» — бейджик ідентифікував його як Кевіна — кивнув і жестом указав на великий плакат, що зображав процеси кріоніки в найменших моторошних деталях. Моя увага не оминула його костюма від Армані та стодоларової стрижки. Схоже, кріоніка дає прибуток.

— Бобе, у заморожуванні всього тіла сенсу немає. Не забувайте, головна ідея — дочекатися прогресу в медицині й вилікувати те, що вас убиває. Коли настане час вас оживити, медики здатні будуть відростити вам нове тіло. Це буде легше, ніж латати старе.

Хіба може це божевілля бути правдою?

— Добре, Кевіне, ви мене купили. — Я опустив очі на розкладені переді мною папери. — Десять тисяч депозиту, щорічні виплати, страховка…

Кевін терпляче чекав, доки я перегляну інформацію, не втручався. Може, я і захмелів від того, що на мене звалилося багатство, але десять років досвіду інженера і власника бізнесу не дозволяли рухатись далі, не ознайомившись із документацією.

Зрештою, паперами я лишився задоволений. Поставив свій підпис, виписав чек і потиснув руку Кевіну.

— Тепер ви клієнт «КріоЕтерни», — підсумував він, вручаю­чи мені картку. — Завжди тримайте її в гаманці. Після вашої смерті з нами зв’яжуться. Після офіційного підтвердження смерті ми…

—…відітнете мені голову.

— Так. Заморозимо й чекатимемо відкриттів у медицині, що дадуть можливість повернути вас до життя. Інструкції щодо створення трастового фонду — у вашому інформацій­ному пакеті. — Кевін простягнув мені товсту яскраво-блакитну теку з ледь помітним візерунком із хмаринок та корпоративним логотипом. — Ми роздрукуємо офіційні папери й перешлемо на вашу домашню адресу. Вітаю в «Кріо­Етерні»! — На цім слові він простягнув мені руку, і я знов її потиснув.

Вийшовши з офісу «КріоЕтерни», я не втримався й підстрибнув. Трастовий фонд уже створений, але мені не хотілося, аби Кевін знав, що я був готовий підписати документи ще до того, як переступив поріг офісу. Нащо полегшувати йому роботу? Я й досі не міг визначитись, чи це розумна інвестиція в моє майбутнє, чи то божевільно дурне розтринькування грошей. Утім, яка різниця. Сума, яку «Терасофт» виплачував мені за ІТ-компанію, гарантувала стабільність до кінця мого життя — а тепер ще й після його закінчення.

І це незважаючи на значний апґрейд мого життя. Я від­відував конференції «Вортекс СФ» щороку, відколи першу провели в Лас-Вегасі, але цьогоріч не брав участі в загальній тусовці. Я пройшов два квартали від офісів «КріоЕтерни» до місця проведення конференцій, витягнув із кишені свою VIP-перепустку й начепив шнурок на шию. Ця перепустка давала мені багато переваг порівняно зі стандартною: доступ до готельних номерів, можливість не стояти в черзі за автографом, а ще резервування місць у дискусійних групах. Я і Дженні перепустку купив…

Ну от. Я згадав Ту-Кого-Не-Можна-Називати. Я закляк посеред тротуару, і в мій бік полетіли люті погляди тих, хто йшов позаду, та приглушені прокляття від одного чоловіка, який забрав собі в голову, що він джедай {1}. Я зробив декілька глибоких вдихів, щоб не скотитись у панічну атаку. Цього разу вдалося опанувати себе за лічені секунди. Схоже, практика дає свої результати. Я й досі мав по кілька панічних атак на день, але то було ніщо порівняно з періодом одразу після розставання. Можна порівняти з тим, коли в тебе болить зуб: увесь час лізеш туди язиком, хоча знаєш, що буде боляче.

Зусиллям волі я повернув думки до конференц-центру. Я скористався перевагами VIP-доступу й зарезервував місце у двох групах, що мали відбутися одна за одною, і перша починалася менш ніж за п’ятнадцять хвилин. Одним зі спікерів «Дослідження галактики» був Лоуренс В’єнн. Популярний і плідний фантаст; чимало концепцій з його історій сприяли формуванню сучасного жанру.