Неспокій душі. роман

Розділ 1

Ранок 26 квітня 2011 року

Мірен Тріґс

Не бійся, що все скінчиться.

— Допоможіть! — крикнула я, схопившись за живіт, між ребер витікала цівка крові. — Терпи, Мірен! — у відчаї шепотіла я собі між зубами. — Терпи, хай йому біс!

«Думай швидко. Думай. Погукай когось. Проси допомоги, Мірен, поки не пізно».

Я помітила, що саме моє серце, скорочуючись, вивергає мою кров, здавалося, немов блює душа, відчувши нудоту на поворотах цього останнього шляху. Я скоїла помилку. Це кінець.

Я

не мала б

іти далі.

На вулиці немає нікого, лише чути кроки, які гупають позаду. Його тінь, видовжена світлом ліхтарів, раз по раз росте і зникає: велика, малесенька, незмірна, нереальна, гігантська, ефірна. Я не бачу її. Де він?

— Допоможіть! — знову кричу я безлюдній і темній вулиці, що, співучасниця моєї смерті, дивиться на мене між тіней.

«Мірен, ти повинна розповісти правду. Ну ж бо, ну ж бо, вперед. Ти повинна».

Я не маю мобільного телефона, і, навіть якби мала, будь-яка допомога приїде занадто пізно. Ніхто не зможе дійти до мене і врятувати до того, як він уб’є мене. Той, кому я зателефонувала б тепер, просячи допомоги, знайде тільки труп тридцятип’ятирічної журналістки, що вже чотирнадцять років ходила з душею, замороженою однією холодною фатальною ніччю.

Світло ліхтарів завжди роз’ятрювало в мені рану 1997 року, стогони, які я видавала в парку, завиваючи з болю, тремтячи перед чоловіками під час тієї невигойної травми. Може, все й мало скінчитися отак, під миготливим світлом інших чорних ліхтарів на іншому краї Нью-Йорка?

Я насилу ступала. Кожен крок — наче гостра голка, що штрикає мене в бік. Довга і темна дорога, по якій я плентаюся, веде тільки до пляжу Рокевею, довгого і широкого навпроти парку Джейкоба Рійса, його шмагає вітер і підточує пожадливий голод океану. Такої пори там немає нікого. Ще не розвиднялося, а місяць на спаді сумовито осяває сліди кроків на піску. Я озираюся і бачу, що місяць освітлює й інтенсивно чорні тонесенькі цівки крові, які я щокроку лишаю позаду. Принаймні інспектор Міллер зможе реконструювати мій останній шлях. Ось про що думає людина, яка має стати жертвою вбивства: що лишиться для ідентифікації вбивці? Сліди ДНК під нігтями, кров жертви в машині. А коли він уб’є мене, то затягне кудись, і я назавжди зникну зі світу. Лишаться тільки мої статті, історія мого життя і мої страхи.

Я дійшла до кінця дороги, повернула ліворуч і зі спритністю, яка завдала ще тяжчого болю моїм розірваним раною м’язовим волокнам, заскочила в діру однієї з бетонних споруд давнього форту Тілден, полишеного своїй долі.

Колишні військові споруди стали тепер лише негостинними руїнами навпроти вод коло пляжу у формі язика, що, здається, захищає Квінс від зажерливості Атлантичного океану. Як і форт Тілден, я, ще кілька днів тому невтомна журналістка газети «Manhattan Press», утратила свою поважність і тепер лише дівчинка, що кричить, перелякана, в тому самому ритмі, в якому він женеться за мною. Ось якою я стала: новим варіантом своїх страхів. Брудною ганчіркою, якою світ витирає свою ганьбу й таємниці, Жінкою, яка гине від рук виродка.

Ніхто не просив мене про допомогу. І я мала прийти сама. Ніхто не благав, щоб я взялася за цю справу, але якась частина мого єства закликала шукати Джину. Не знаю, як я не розуміла. Думаю, я мала потребу знову... почуватися мертвою.

Знімок із «polaroid». Усе почалося з нього, з фотографії Джини... Як я могла бути такою... наївною?

Я глянула в обидва боки, шукаючи виходу і маючи намір зберігати тишу поміж сапанням, яке виривалося з грудей. Чула його кроки серед поривів вітру. Відчувала, як об мою шкіру б’ються піщинки, наче кулі, заблукані в битві між вітром і пляжем.

— Мірен! — несамовито горлав він. — Мірен! Виходь!