| Видавництво: | Видавництво «Лобстер» |
| Автор: | Данило Чикиш |
| Жанр: | Добірки · Наукова фантастика |
| Де читати: | У застосунку Наша Книга — детальніше |
| Аудіоверсія: | Є — слухати аудіокнигу · 449.00 грн |
| ISBN: | 978-617-8730-79-6 |
Цю книгу не можна завантажити — вона доступна для читання лише в нашому мобільному застосунку.
Застосунок доступний на Android та iOS.
Чи можна залишитися вірним справедливості, коли закон і влада самі стають частиною змови? І як далеко ви готові зайти, якщо проти вас — ціла система?
Нейтан Лоуренс усе життя мріяв бути рейнджером — захищати тих, хто не може захистити себе. Але Корпус рейнджерів розпущено, і тепер Нейтан — капітан-найманець старого «Адмірала Кромвеля», який разом зі своєю строкатою командою береться за роботу там, де інші воліють не ризикувати.
Черговий контракт здається звичайною доставкою. Та дуже швидко стає зрозуміло: вантаж — лише одна ланка значно більшої історії. Сліди ведуть від занедбаних колоній і військових баз до людей, здатних ухвалювати рішення про долю цілих світів. Те, що починалося як робота за гроші, перетворюється на розслідування змови, у якій небезпечно не лише ставити запитання — небезпечно знати відповіді.
Поруч із Нейтаном — команда, яку навряд чи хтось назвав би зразковою: ветеранка Галактичної війни, колишній пірат, колишній гонщик, інженерка-тай'карі з надто легким ставленням до чужої власності та Нетрикса — штучний інтелект, що давно перестав бути просто бортовою системою.
І тоді старий рейнджерський значок набуває нового сенсу. Бо коли самого Корпусу вже немає, ніхто не може наказати Нейтану бути рейнджером. Він має вирішити це сам.
Книжка складається з двох частин: цикл «Останній рейнджер» — двадцять два оповідання про Нейтана Лоуренса та екіпаж «Адмірала Кромвеля», кожне зі своїм героєм, планетою і роком, — і роман «Операція „Восьминіг“».
—…А тепер перейдемо до головної теми нашого випуску, — сказав усміхнений дядечко з екрана. — Сьогодні гість нашої студії — видатний учений, антрополог і ксенобіолог…
Камеру перемкнули на іншого — поважного, зі зморшками на високому лобі.
— Ан-тро-по-лог і ксе-но-бі-о-лог, — промовляю я сам до себе, ніби пробуючи слова на смак.
Екран — єдине світло у кімнаті. Я сиджу схрестивши ноги, так близько до телевізора, що бачу маленькі цятки пилу, які прилипли до скла. Мама б сварилася, але мами немає.
Усміхнений дядько нахиляється вперед.
— Моє питання ви, мабуть, чули не раз, та це найперше, що турбує наших глядачів: чому лорай такі подібні до людей?
Я бачив лорай. На картинках. Високі красиві жінки, тільки з хвостами і блакитною лускою. Вони схожі на казкових фей.
Поважний дядько ледь помітно зітхає.
— Якщо брати до уваги лише зовнішність, — каже він, і його голос стає глибоким, як у нашого старого вчителя математики, — то тай’карі на нас схожі значно більше. Просто цього ніхто не помічає за їхніми скафандрами.
Це дивно. Тай’карі маленькі, схожі на роботів, з червоними очима, що світяться. Я бачив їх на параді в новинах. Як вони можуть бути схожі на нас?
— Але в біологічному плані, — продовжує він, — у нас, у людей, набагато більше спільного зі звичайною картоплею, ніж будь із ким із наших космічних сусідів.
Я тихо хихочу. Я — картопля. Це смішно.
Публіка також сміється, і веселий дядько — разом з нею, але якось ненатурально.
— Справді? Та все-таки: чому таке явище?..
Поважний вчений знову стає серйозним.
— Правда в тому, що ніхто в галактиці не має чіткої відповіді. І навряд чи ми колись її знайдемо. Натомість… одна концепція. Вона скоріше філософська, ніж наукова. «Сильний антропний принцип». Він об’єднує багато теорій.
Я намагаюся повторити: «ан-троп-ний…»
— Поясните нашим глядачам, у чому його суть?
— Існує багато трактувань, — каже вчений, дивлячись прямо в камеру, ніби на мене, — особисто я обрав для себе таке: ми знайшли навколо себе стільки подібних інопланетян, тому що ми шукали саме подібність. І цілком можливо, що існує безліч рас і цивілізацій, котрі ми просто не помітили. Не помітили, бо вони настільки на нас не схожі, що ми не можемо навіть усвідомити їхнє існування.
Я затримую подих. Невидимі інопланетяни? Вони… зроблені з повітря? Або з тіней на стіні? Вони зараз тут, у кімнаті, а я їх не бачу? Я озираюся на темні кутки.
Клац.
Кімнату заливає сліпучим світлом. Я здригаюся і примружую очі. З темряви коридору з’являється висока постать.
— Нейте? — промовляє постать. — Ти ще не в ліжку?
Це тато. Від нього пахне машинним мастилом і холодом з вулиці. Він щойно повернувся зі зміни. Він підходить і натискає кнопку на консолі. Екран гасне. Тато втомлено тре очі.
— Кроком руш спати, — його голос тихий, але суворий. — Бо завтра спізнишся до школи.
Я підводжуся, обтрушуючи крихти від печива. Я хочу запитати його про невидимих інопланетян і про те, чи схожий я на картоплю. Але він уже легенько підштовхує мене до моєї кімнати.
— А рейнджери, — каже він мені у спину, — ніколи не спізнюються.
«Останній рейнджер. Операція „Восьминіг“» вийшла 2026 року у видавництві «Лобстер» — це український оригінал, а не переклад.
Світ книжки автор будував десять років: за словами видавця, саме стільки пішло на розробку лору. У тексті це видно з дат і місць — розділи підписані «Нейтан Лоуренс, Титан, 2493», «Марс, 2512», «Європа, 2512», а лінія штучного інтелекту Нетрикси починається 2459 роком і відлічується мілісекундами після запуску.
Данило Чикиш за фахом програміст і розробник комп'ютерних ігор — звідси й спосіб будувати історію відразу кількома лініями.
Ця книга читається в застосунку Наша Книга: купили на сайті — вона одразу у вашій бібліотеці на телефоні, з офлайн-режимом і синхронізацією прогресу.
