Зникнення. роман

Розділ 1

1

Хилка почула гітарне соло «Iron Maiden» і не відразу зрозуміла, що відбувається. Лише за кілька секунд вона збагнула, що це дзвонить її мобільний. Юристка ледве ро зплющила очі й обвела поглядом кімнату.

— Бляха-муха… — буркнула вона, побачивши світло над комодом. Вона встала й одразу ж пожалкувала, що зробила це так різко. Ледве ступила крок у бік шафки, сперлася на неї і подивилася на екран.

Друга тридцять сім ночі.

Номер невідомий.

Вона зітхнула, не чекаючи нічого хорошого. Була п’ятниця, останній коктейль випито з годину тому, і всі, хто міг од неї чогось хотіти, про це знали. Жодної справи вона тепер не вела і не мала бути на зв’язку. Однак, найімовірніше, дзвонив хтось із клієнтів канцелярії «Желязний і МакВей».

Хилка вмить оцінила свої можливості. Вона достатньо давно вела юридичну практику, аби знати, що в її подиху міститься майже пів проміле. Формально вона ще не була п’яна, це був радше стан легкого сп’яніння… Але на практиці їй цього вистачало, аби добре розважитись, а потім заснути сном праведника. В її голосі, без сумніву, відлунюватиме «Текіла санрайз», та краще було вибрати менше зло і все-таки відповісти на дзвінок.

Хилка прокашлялась і провела пальцем по екрану.

— Так? — мовила вона.

— Аська? — почувся жіночий голос.

Хилка заціпеніла. Кожен, із ким вона так чи інакше була знайома, знав, що так до неї звертатися не можна. Навіть листоноша мав прикру нагоду в цьому пересвідчитися. Від пояснень, що вона ні Асянна, ні Аська, Хилку аж нудило.

— Хто це? — пробелькотіла, насупивши брови.

— Вибач, що дзвоню о такій порі… — сказала жінка тремтячим голосом, ніби не почула питання.

Хилка досі не знала, з ким має справу. Але це точно не клієнтка її компанії. Курочок, які несуть золоті яйця, вона впізнавала миттєво.

— Я боялася, що ти могла змінити номер, — додала жінка.

— Гм, — простогнала Хилка, шукаючи очима пачку «Marlboro». Лише за якусь мить до неї дійшло, що пошуки будуть марними. Вона мовчки вилаялась і взяла електронну сигарету.

— Не впізнаєш? — запитала співрозмовниця.

— Не дуже.

— Ми разом навчалися у старших класах і грали в одній команді, де тренером був Ґрацький…

Коли жінка зробила паузу, Йоанна зрозуміла, з ким вона розмовляє. Трохи згорбившись, вона сіла на ліжко.

— Анжеліка.

— Так, — коротко і з полегшенням відповіла давня знайома.

Хилка затягнулася пародією на «m arlboro», відчуваючи, що тут щось не так. Вона не сподівалася, що ця шльондра колись узагалі до неї подзвонить. І вже точно не посеред ночі через стільки років.

— Рада тебе чути, — мовила Анжеліка.

— І я тебе.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудила.

— Та де. Ще навіть не третя.

— Це добре.

Йоанна закотила очі. Деякі речі, вочевидь, ніколи не змінюються.

— Я б тебе не турбувала, якби мені не…

— Тобі потрібна допомога.

— Це настільки очевидно?

— Інакше ти б мені не подзвонила, правильно?

— Ну, так… — погодилася жінка і замовкла.

Хилка вирішила скористатися незручною паузою й викрутитись із ситуації, доки її співрозмовниця не перейшла у наступ.

— Слухай, — почала вона. — У мене зараз купа позовів, але я можу порадити кількох добрих юристів. Набери мене зранку, розкажеш тоді, що й до чого, а я дам тобі контакти…

— Я не хочу залучати нікого іншого.

Йоанна зморщила чоло.

— Бо? — буркнула вона.

— Я бачила, як ти вела справу Лянгера. Ви з тим юнаком усім дали чосу.

Хилка так би це не назвала, але не збиралася сперечатися. На телеекрані все могло мати інший вигляд.

— У нас з Авітом проблема і…

— Із чим?

На секунду в слухавці запала мовчанка.

— З Авітом. Моїм чоловіком.

— А є таке ім’я?

— Господи, Хилко… ти зовсім не змінилася, правда?

— Мабуть, ні.

— А я, мов остання дурепа, дзвоню до тебе у своєму сраному відчаї і намагаюся якось красиво підійти до справи.

— Ти хоча би старалася.

— Що?

— Нічого, забудь. Подзвони мені зранку.

— Якщо ти мене зараз відшиєш, даю гарантію, що твої керівники будуть незадоволені.

— Вони завжди незадоволені.